Аналитика

Убити комунiзм

Пан Вихров пишет для украинских СМИ, его охотно публикует "СЛОН" в России, редакторы представляют его как "жителя Донбасса как минимум в четвёртом поколении (дальше следы теряются). По образованию - социолог, по призванию - журналист. Круг интересов: украинская культура и политика, практическое христианство, социальные механизмы солидарности". Прекрасно владеет украинским языком.
Убити комунізм

Поле битви з «совком» – вся Україна

Максим Вихров пишет: "Напередодні православного Великодня Верховна Рада піднесла українцям цілий кошик несподіваних подарунків. По-перше, було ухвалено закон про заборону комуністичної пропаганди та символіки. Разом з нацизмом, радянський режим 1917-1991 років визнано злочинним – відтепер за пропаганду нацизму та комунізму можна отримати до 5 років в‘язниці.

По-друге, парламент ухвалив закон про публічний доступ до архівів НКВС, КДБ та інших репресивних органів СРСР. По-третє, 8 травня за європейським взірцем встановлено День пам‘яті та примирення. І по-четверте, воїнів УПА нарешті визнано борцями за незалежність України. Мабуть, у такий спосіб влада вирішила підсолодити гнітюче враження від нових тарифів або «потролити» Кремль.

Так чи інакше, нові закони відкривають перед борцями з комунізмом грандіозне поле діяльності. У межах боротьби з комуністичними символами понад два десятки великих міст можуть перейменувати – зокрема Дніпропетровськ, Кіровоград та інші. Селища, вулиці – все тепер підлягає декомунізації. З пам‘ятниками також доведеться розібратися – подейкують навіть про демонтаж Родіни-матєрі та Арки дружби народів у Києві.

Поки аналітики намагаються осягнути можливі наслідки заборони комунізму, вуличні активісти сумлінно виконують нові закони. За одну ніч у Харкові було знищено три радянських пам‘ятники. Ще 2009-го Микола Коханівський трощив Леніна на Бесарабській площі у Києві, посилаючись на указ президента Ющенка про демонтаж пам‘ятників тоталітарного режиму. Тепер лицарям троса і ковадла є де по-справжньому розгулятися.

Закони про декомунізацію вже встигли розкритикувати. Одні пророкують негативну реакцію Венеціанської комісії, інші побоюються зловживання цими законами з боку влади. Закиди щодо популізму також не безпідставні. Наприклад, закон про заборону заперечення Голодомору був прийнятий, але на практиці не застосовувався. Де гарантія, що й оголошена декомунізація не залишиться на папері?

Утім, навіть декларативна декомунізація не позбавлена сенсу. Декларації мають важливе духовне значення. Недарма під час хрещення людина мусить відректися «від сатани і всіх діл його». Оголошення радянського режиму злочинним – це наше державницьке «Відрікаюся!», яке в майбутньому ляже в основу громадянського консенсусу. В цьому сенсі неважливо, чи стане Дніпропетровськ Січеславом.

Однак свідомість українців отруєна комунізмом набагато більше, ніж українська топоніміка. Ще рік тому за СРСР сумував кожен третій, передусім на Сході та Півдні. Там же найбільше прагнули реінтеграції з колишніми радянськими республіками. Лише війна змогла поміняти настрої – сьогодні прибічників Митного союзу лишилося 12%. Втім, за даними 2013 року, патерналістські погляди характерні для 42% українців з тенденцією до поширення.

Сепаратистський заколот у Донбасі також має «совкову» підкладку. Навесні 2014-го на мітингах «ватніків» майоріли червоні прапори, а активісти КПУ всебічно підтримували заколот. Червона зірка стала гербом ЛНР, а спецслужби невизнаних республік називаються НКВС. Зовнішній антураж відображає зміст: сепаратисти збурювали люмпенів суто більшовицькими ідеями націоналізації, розкуркулення багатих та протистояння «буржуазному Заходу».

У «патріотичному» таборі також не все гаразд. Як виявилося, лівий популізм цілком пасує до вишиванки. Антиолігархічні промови Олега Ляшка вподобав би навіть Уго Чавес. Помірковані політики теж не можуть позбутися «совкових» гасел. Безкоштовна медицина і освіта, націоналізація банків та підприємств – здається, все це нашіптує їм невидимий Ілліч. А публіка радо підтримує будь-які ініціативи за формулою «отнять і подєліть».

Коли законність заступають міркування революційної доцільності, Ленін сміється. Коли начальника управління юстиції кидають у смітник за те, що він зареєстрував первинку не забороненої, але «неправильної» партії – це набагато ближче до правдивого більшовизму, ніж мітинги екзальтованих пенсіонерів 7 листопада. Також це стосується сподівань на «революційних матросів», які повернуться з АТО і розженуть парламентських балакунів.

Радянщина, як застаріла пліснява, проникає навіть туди, де її годі було шукати. Львівський інтелектуал Остап Дроздов розводиться про те, що населення Донбасу «непродуктивне» і «тягне на дно всю країну», точнісінько як колись червоні політруки розводилися про реакційні класи та контрреволюційні елементи. Та й чимало затятих націоналістів просто хочуть, аби з портрета за ними стежив не Ілліч, а Андрійович.

Ментальний «совок» завдає країні набагато більше шкоди, ніж усі пам‘ятники Леніну разом узяті. А «совок», прихований під вишиванкою, набагато гірший, ніж «совок» з портретом Сталіна і червоним знаменом. Більшість українців мають стійку відразу до радянських символів. Але під патріотичним соусом вони можуть проковтнути казна-що. Наприклад, торік рейтинг лівого популіста Ляшка сягав 22%, не кажучи про все інше.

Проте радянська спадщина збереглася не лише у головах, а й у суспільних інститутах. Умовно безкоштовна поліклініка – такий самий рудимент «совка», як радянські герби на фасадах будівель. Те саме стосується всевладдя бюрократії та партійних босів. Якщо у Києві чи Львові громадські активісти можуть чинити тиск на чиновників, то на периферії, особливо у селах, українці мають не більше впливу на владу, ніж за радянських часів.

До якої сфери не потикайся – усюди проглядає рагульська подоба УРСР. Союзу немає вже 23 роки, а українська наука живе, ніби залізна завіса досі не впала. Аналіз індексів цитування свідчить, що наші науковці відірвані від глобальних процесів, про їхню працю у світі нічого не знають. «Совком» інфікована освіта – від шкіл до університетів. У сфері виробництва та інфраструктури Україна також доношує радянське технологічне лахміття.

Тому знищення радянської символіки і топонімів – лише маленька частка роботи над дерадянізацією України. І якщо все обмежиться переназиванням міст і збиванням гербів з фасадів, ціна такій декомунізації – засмальцьований радянський «рубєль». Справжня декомунізація відбувається не на майданах, де активісти трощать радянських бовванів, а у кабінетах, де розробляються проекти реформ, і всюди, де вони втілюються в життя".

Михаил Онуфриенко цитирует Вихрова по zaxid.net/news/show



Загрузка...
Загрузка...
Загрузка...