Аналитика

Внезапно

Решил опубликовать пост человека, которого знаю как националиста и одного из активных участников майдана в Запорожье. Чем он для меня примечателен? Всегда интересно читать людей, которые смогли сломать шаблоны, пересмотреть свою жизнь и признать собственные ошибки. Не многим это дано. 

Лист воріженькам, колишнім однодумцям
та сьогоднішнім друзям,
або
Що ми вибираємо:
диктатуру пролетаріату (комунізму), диктатуру капіталізму,
чи національну диктатуру?

Риторичні запитання:
«Чи Україна ще здатна чинити опір?
Чи українське суспільство вже деградувало на стільки,
що позбавилось інстинкту виживання
і практично не спроможне впливати на владу
і змінювати її самовбивчу політику?»

За час, що минув з 2002 року (події «помаранчеві» та «майданівські» минулорічні), я майже повністю змінив своє бачення щодо суспільно-політичних процесів, які відбулися в Україні за два останні десятиліття. Для мене стало очевидним (особливо після моєї найактивнішої «помаранчевої» діяльності), що ми ледь вибравшись із, здавалось би, найглибшої ями – комуністичної, у яку валилися, але тут же почали валитися у ще глибшу, потужнішу яму – олігархічної ліберало-демократії. Від диктатури пролетаріату (голодних і босих, які топили у Дніпрі «клятих» капіталістів) ми повернулися на століття назад, до диктатури капіталу (міжнародного капіталу – олігархів – тих, які п’ють кров та вижимають всі соки з трудового народу, залишаючи їх голодними й босими), на «підспівках» якого, як обслуга найнижчого рангу, саме й опинилася, у тому числі, й наша українська національна демократія.
У мене особисто відкрилися очі на хибний шлях, яким рухається Україна до катастрофи, ще за часів «помаранчевих». У той час був: активним організатором обласних виборчих процесів та акцій; уповноваженою особою, довіреною особою майбутнього Президента України. Мені різали колеса на авто, погрожували життю, говорили, що не доживу до виборів 2004 року тощо. Після перемоги став членом Політради партії Наша Україна, одним з керівників Запорізького обласного осередку партії, потім - її головою. По лінії держслужби, був призначений головою однієї з районних адміністрацій Запорізької області. Але перший удар отримав від «своїх», які продали за ламаний гріш. Другий удар, також отримав від «своїх колег»... На собі відчув багато несправедливості і потім, коли усі «помаранчеві» (через склоки та з’ясування стосунків один з одним) почали «валитися» і завалилися остаточно, у мене відкрилися очі, і я побачив (нарешті) істинне обличчя організаторів Помаранчевого Майдану. Порошенки, жванії, тимошенки, турчинови, червоненки (Ющенка не рахую, бо на мою думку він був винятково маріонеткою вищеназваних та не названих представників і прислужників міжнародної олігархії) та багато інших «істинних» (не етнічних) українців. Ці мутанти, зробили свою чорну справу, а «повісили всіх собак» на В. Ющенка. За Януковича ці мутанти лише примножили свої статки на тлі загальної деградації країни. Тоді я зрозумів для себе всю щирість «істинних» українців:, окрім їх явної зневаги та байдужості до всього українського, я побачив їх звірині ікла, які ті старанно приховували й вміло роблять це і по сьогодні. Так, очевидно, ці мутанти є кровожерливими олігархами, прислужниками та підлабузниками міжнародних корпорацій та світового капіталу. В Україні мінялися й продовжують мінятися вивіски в кабінетах на всіх рівнях державної влади, але суть цієї влади залишалася й залишається та ж сама – звіряча.
Розпочався минулорічний Майдан. З самого першого дня й по сьогодні у мене не проходить оскома, гіркота та сум. Адже організаторами є все ті ж самі звірі, що й за часів «помаранчевих», часів януковича (тільки прізвища майданних лідерів з верху до низу, одні звірі змінили іншими). Міжнародна олігархія в чергове закрутила грандіозну аферу і їй вдалося виконати поставлені задачі: змінити таблички на деяких основних кабінетах на Печерських пагорбах… А в регіонах при владі залишилися не змінні їхні підлабузники. Лише додалося декілька прізвищ псевдо-революціонерів, яким й було доручено «завести рака за камінь».
Саме через розуміння «хибності» керманичів та заданого ними напряму, з першого дня Майдану і до самої весни 2014 року я лише кілька разів підходив до мікрофону Запорізького Майдану. Коли говорив, то намагався говорити в унісон бажанням мас, але відкриваючі їм очі на очевидне… Здебільшого, люди не хотіли чути нічого іншого, окрім як: «Євро», «Євро», «Євро»... На цьому майдані, на відміну від помаранчевого, я був пасивним активістом і ходив туди лише через те, що там були присутніми більшість моїх друзів які, також як і я, прагнули системних змін в Україні.
Потім загинула Небесна Сотня… .
Потім, щоб не втратити контролю над Україною, щоб тримати її на гачку, щоб народ не завершив революцію цілковитою перемогою і не став повноправним господарем на своїй землі, олігархія (і, перш за все, міжнародний капітал) за допомоги своїх російських кланів розв’язали проти українського народу війну. Різниця між мною і більшістю активістів Майдану була і залишається по сьогодні у тому, що у мене відкрилися очі, і я побачив біду, що насувалася, а багато хто з мої колег не бачить справжнього стану речей і понині.
Тим не менше всі зрячі побачили, хто був організатором помаранчевого Майдану та Майдану-2014, як все відбувалося і чим закінчилося. Амінь.
Чи є третій шлях для поступу нашої, Тисячолітньої України? Нижче наведу трохи особистих роздумів щодо ідеології як обов’язкової основи будь-якого поступу.
Вважаю себе людиною, яка любить Україну. Але, так велів Бог, наділяючи кожний народ територією (землею), мовою й іншим, що мені потрібна Україна винятково з українським змістом. Відповідно, скромно роблю все, щоб наповнити її цим необхідним, національним змістом. Щоденно користуючись правилом: «роби що можеш, і буде, що буде». Враховуючі те, що без національної політики країну не побудуєш, а у першій половині 90-х років потужною національною силою був Рух (НРУ), то я долучився до Руху. Враховуючі те, що Рух в своїй основі був національно-демократичним утворенням, то й відповідно я, автоматично, став й націонал-демократом, і залишався ним, не бачачи альтернативи, до самих останніх днів. Потом прийшли помаранчеві часи, потім … (ви вже знаєте). Потім була у мене «Наша Україна», яка по своїй суті також вважалася ліберальною, націонал-демократичною. Потім вибухнув минулорічний зимовий Майдан… (далі ви вже знаєте). Я відчув усіма фібрами своєї душі, що необхідно негайно зупинити падіння нації до олігархічно-демократичної безодні, яка у сто разів глибша та болючіша для кожної нормальної людини, страшніша за яму-копанку грізного колись комунізму… .
Багатьом є досить-таки відомий факт, що капітал, який не контролюється нацією, є дикою, безумною, некерованою стихією, і це твердження не викликає жодного сумніву. Відповідно, з цього факту напрошується єдиновірний висновок: Україну врятує винятково національна диктатура, тобто ствердження на всій території країни Народних Рад як органів територіальних громад держави, органів прямого та представницького народовладдя. І чим швидше українська нація це зрозуміє, тим більше у неї буде шансів вирватися із звіриних пазурів світового фінансового капіталу й прислужників олігархії в нашій країні. Лише нація, народ зможе помирити та направити у необхідне конструктивне русло «голодних та босих» (диктатуру пролетаріату) і кровожерливу некеровану стихію олігархії (наявну сьогодні диктатуру капіталу).
СТВЕРДЖУЮ: «Жодним демократичним шляхом не можливо сьогодні розв’язати українське питання. Тому, або беремо відповідальність за своє життя та за майбутнє наших дітей на себе, або гинемо не залишивши по собі на планеті Земля й сліду, ставши гноєм, добривом для зростання та процвітання кращої (більш живучої) частини людства».
Звісно, здійснюючі критику капіталістів-олігархів, розумію, що капіталістичного розвитку Україні не уникнути, адже і у комуністичному СРСР по своїй суті був капіталізм, тільки державний. Але, український капітал під національним контролем ми повинні поставити на службу народу.
Сьогодні це очевидно і тільки незрячий та глухий цього не чує та не бачить. Тому сміливо можу сказати: я прощаюся з брехливими прислужниками олігархії - ідеями національної демократії. З сьогоднішнього дня я є прихильником запровадження в Україні Національної Диктатури. як єдино вірної на цей час моделі розвитку справжнього українського народовладдя. А піднімемо Україну до стану наймогутніших країн Світу, тоді дозволимо собі говорити про елементи демократії, основаної на традиціях Козацької Держави та Київської Русі.
Так, від сьогодні, я більше не є національним демократом. Шкода, що не зрозумів хибності цього напряму раніше. Шкода, також, що більшість моїх колег продовжують й далі жити в ілюзіях ліберально-демократичної брехні, у той час як капіталісти-олігархи забирають у них останню надію на майбуття, вбивають їх, їхніх батьків та дітей. Ви, мої друзі, тільки замисліться: у своїй переважній більшості, ще позавчора переважна більшість з вас були атеїстами, дехто - комуністами і славили комуністичний шлях розвитку, орієнтуючись на Москву. А сьогодні всі записалися у християни та демократи і з ще більшим остервенінням славите демократію, ліберальну гидоту та їх господарів капіталістів-олігархів, неначе телята… Зупиніться. Увімкніть мозок. Адже є третій шлях: побудова Великої, Тисячолітньої України.
Я знаю перші наші завдання для здійснення третього шляху, на найближчу перспективу:
В Україні необхідно встановити Національну Диктатуру. Основними гаслами Національної Диктатури мусять бути гасла, прийняті на першому з’їзді Народних Рад України та об’єднань державницького спрямування, що пройшов 31 січня-01 лютого 2015 року у Запоріжжі, на острові Хортиця: «Від влади олігархії до народовладдя»; «Україні потрібні системні зміни, а не їх імітація». До цих двох гасел я б додав ще одне: «Подалі від Брюселю та Москви», або по іншому: «І з Брюсселем, і з Москвою» - але винятково на основі та через призму національного інтересу.
Українська нація мусить взяти на себе відповідальність за долю Держави з усіма відповідними наслідками і, перш за все, поставивши під свій контроль та собі на службу національний капітал, видворивши перед цим за межі держави міжнародні корпорації, які не тільки штучно уповільнюють темпи росту українського (нашого з вами) добробуту, але й несуть реальну загрозу всьому живому в Україні.
Повторюся наостанок:
Так, між диктатурою пролетаріату, диктатурою капітал-олігархії та національною диктатурою ми обираємо національну диктатуру як основу прямого та представницького народовладдя територіальних громад України.
Прошу українців слідувати цим шляхом, адже, все інше - від лукавого і несе лише деградацію та смерть.
Ми обираємо шлях життя!
P. S. Найближчими днями я поділюся з вами «тезами», щодо необхідної програми-мінімум для відведення України від прірви, яка має назву: «олігархія».
Прощавайте воріженьки та вчорашні побратими, побачимося…
З повагою,
Олег Ткаченко

Авраменко Валентин

 

Загрузка...
Загрузка...