Аналитика

Рекламна пам’ять як наслідок забуття історичної пам’яті: фейкове теперішнє і шок

Фукуямівська «смерть історії» для людини ХХІ століття виявилася не оптимістичним завершенням царства ідеологій, як про це пророкували Деніел Белл та інші теоретики інформаційного суспільства у 1950-1960-ті роки на гребені початку «третьої хвилі», але епохою радикального реваншу ідеологічного способу буття суб’єкта як носія дискурсу. Розчарування в модерній картині світу (Освенцим як кінець гуманізму) утворило ситуацію духовного зяяння, порожнечі та нестачі справжнього буття. Брак реального спонукає людину до розчинення в дискурсі плинного повсякдення, яке дозволяє їй дистанціюватися від травми шляхом занурення в естетичну гру. Яскравим виявом грайливого модусу існування є віртуальна реальність, що сприймається не просто як компенсаційний кібер-протез, але й як Реальність Віртуального (с. Жижек) – дзеркальний екран, що затуляє від суб’єкта травматичну дійсність і трансформує імпульси його витісненого колективного позасвідомого.  Деонтологізація, отже, стимулює віртуалізацію і навпаки. На перетині віртуалізації та деонтологізації відбувається процес заміни історичної пам’яті на її симулякр – рекламну пам’ять.

Поза-історичність сучасної людини – це проблема втрати здатності до буття як до спілкування, що розгортається в часі. Буття перестає бути наративним і комунікативним буттям – тобто тим, що оповідується, має тривалість, темпоральність, діалектику, каузальність. Розпадається звична з дитинства за фабулами казки, сценарію, міфу, ритуалу, сюжету роману архетипічна структура події як руху від початку через середину до кінця — від минулого через сучасне до майбутнього, від Золотого віку через ініціацію до Великого Повернення, від самості через іншість до самості. Зазнавши демонтажу, буття набуває рис випадковості і проймається станом есхатологічного розчарування у глобальних проектах історії. Ознакою і наслідком розчарування є криза ідентичності, — у першу чергу, модерної метафізичної ідентичності, — що знаходить своє вираження у стані екзистенційної нудьги – безпричинної духовної втоми, почуття абсурду, виснаженої індиферентності. Симптомом  кризи ідентичності та екзистенційної нудьги на рівні індивідуального життєсвіту є нездатність людини продуктивно наповнити своє дозвілля, своєрідний страх перед вільним часом, тамувати який покликана розгалужена мережа індустрії розваг та масової культури з її ескапічними функціями втечі у зачарований світ «невимовної легкості буття». У результаті прогресує ґрунтована на імідж-ідеалах медіа та реклами розважальна культура, що є частиною так званої «популярної культури», завданням якої, у свою чергу, є тотальне «забуття» (Б. Гройс), підпорядковане принципу насолоди.

Предметом гедоністичного «забуття» нині стає те, що становить основу існування людини в культурі – історична пам’ять. На зміну історичній пам’яті, що являє собою хронологічну вертикаль архетипів, приходять ї рекламні симулякри::універсалістський та партикуляристський. Головною моделлю універсальної псевдоісторії є глобалізм, зловживання яким призвело до тотальної уніфікації світу під впливом колоніального Заходу. Незадоволення даним проектом спровокувало значні зміни у баченні історії. Лінійна модель єдиної загальнолюдської історії від минулого через сучасне до майбутнього, що найвищого вияву зазнала у модерно-просвітницькій матриці еволюціонізму, розпадається на множину локальних історичних світів, на зміну монокультурному універсалізму та трансценденталізму приходить партикуляристський феноменологічний мультикультуралізм з притаманним для нього циклізмом концепції локальних цивілізацій та войовничим націоналізмом, починаючи від позитивістського «біологічного» проекту, запропонованого суспільно-історичною школою  М.Я. Данилевського, А. Тойнбі та О. Шпенглера, – до моделі акультурації у межах релятивістської західної культурної (соціальної) антропології та «cultural studies». Дана нова, циклічна, модель історії, репрезентує культурний плюралізм та партикуляризм як останню мудрість Європи, яка зробила відчайдушну спробу зазирнути у лице Іншого. Утім, проект релятивізму, що замінив собою модерну тотальність, також виявися нетривким і почав сприйматися як різновид «того ж самого», як виворіт глобальної структури колоніального світу GoogleMaps.

Криза мультикультуралізму, маркером (а не причиною) якої послугувала трагедія 11 вересня, розмила кордон між глобалізмом і вписаним у нього ліберальним антиглобалізмом. Суперечність між ліберальною мультикультурною ідентичністю як маркером демократичних процесів і будь-якими формами фундаменталізму, є лише позірною, оскільки апелює до добре видимої профанному окові суперечності між цінністю домінування (так звана «перша система») і цінністю легітимності Іншого (так звана «друга система»). Колоніальна доктрина еволюції як ядро європоцентризму і мультикультурна практика релятивності однаковою мірою є способами «крадіжки» недоторканого статусу Чужого, його права бути абсолютно Іншим. Якщо глобалізм, оголошуючи синтез культур, репресує іншість грубим втручанням і поляризує світ, то мультикультуралізм, наполягаючи на паралельному співіснуванні і підтримці відмінностей, підтримує викликану глобалізмом поляризацію та розмиває її через акультурацію та корозію толерантності.

Умовність їхньої полярності стає очевидною у світлі переходу новітнього соціуму до так званої «четвертої хвилі», що являє собою злам між інформаційним (третя хвиля) та суспільством «нового середньовіччя», яке фіксує одночасно наслідки третьої хвилі та спроби спротиву їй з боку антиглобалістів строкатого спектру (тоталітарні ліві північнокорейського і китайського проектів, нечисленні нові ліві Європи з нащадків Франкфурту, неоконсерватори з ностальгічно-радянською ідентичністю та російські націонал-монархісти православно-візантійського стилю, класичні західні ліберали-універсалісти другої хвилі тощо). «Четверта хвиля» передбачає болісну ламку індустріальної машини з частковим поверненням до аграрної містечковості, упровадженої капіталізмом катастроф (Н. Кляйн) і доктриною шоку, яку неоліберальний світ застосовує до країн, що розвивається, на основі катаклізмів та асиметричних кредитів.

Незважаючи на декларовану цінність постмодерної ліберальної іронії, мультикультурний проект у «третій хвилі» неминуче відроджує тоталітаризм (що набуває ознак неототалітаризму). Парадокс самозаперечення постмодерну на філософському рівні виглядає так: спроба вийняти особистість з лабет структури (бунт в Сорбонні 1968 року) обернулася смертю суб’єкта, первинно оголошена деідеологізація (Д. Белл) призвела до нечуваного реваншу ідеологій. Заперечивши старі соціальні міфи постмодерн через мультикультуралізм поставив людину в ситуацію ціннісного «зяяння», яку вона спробувала «зашити» новими  соціальними міфами. Останні просто мають інші механізми ритуального здійснення порівняно з попередніми хвилями − не вертикальний силовий контроль (як у модерному Паноптиконі), а викривлені форми «прямої демократії» через Інтернет (Синоптикон, «рідинна сучасність» за З. Бауманом, «вибілювання» за Ж. Бодрійяром): віртуальний тероризм, самоцензура, горизонтальний нагляд, вулична диктатура, симуляція у просторі «глобального села» (М. Маклюен), імітація народної волі в соціальних мережах (У. Еко) як відображенні колективного позасвідомого (Реальність віртуального за С. Жижеком).

На політичному рівні неототалітаризм у формі радикального націоналізму можна вважати симптомом «першої хвилі», що бурхливо розквітнув у «третій» аж до небезпеки ультраправих реваншів (траблізація), але його поява є не стільки спротивом першій хвилі, скільки «вже-вписаним» у неї результатом: правий дискурс, хоча не відповідає дискурсу неолібералізму, але активно застосовується ним як шоковий інструмент на периферійних зонах поширення ліберал-демократії (Чілі, Аргентина, Ірак, Росія, Україна) [1; 2]. Тому ми можемо говорити про повсюдну та інтенсивну радикалізацію світу, яка потребує обґрунтування в штучному проекті пам’яті. Щоб розкрити механізми моделювання рекламної пам’яті, ми відстежимо діалектику переходу ліберального дискурсу в латентно фашистський, з якого ми і виводимо «фейкове сучасне».

З точки зору постмарксистської критичної теорії Франкфуртської школи та її послідовників (В. Беньямін, Т. Адорно та М. Хоркхаймер, Г. Маркузе, А. Бадью) ліберальна культура як феномен просвітницького проекту модерну через негативну діалектику неминуче породжує праву диктатуру і в самій собі містить латентний («м’який») фашизм, прихований під подвійними стандартами щодо тих, до кого застосовується насилля. Приховане насилля лібералізму сягає своїми витоками міфу про Одіссея з його буржуазною підприємливістю та прагненням уречевлення природи. Психотип фашизоїдного індивіда, який виховується на рекламній пам’яті,  вписаний у матрицю механічної каузальності лінійного наративу прогресу як неминучий наслідок дії технократичного розуму [3, с. 80-85; 4, с. 17]. Мімікрія насилля, втілена в неоліберальному проекті виявляється у цілій низці попередніх тривожних симптомів, а саме: в утопічному відриві ідеї безконфліктного співіснування культур від практичного життя; у відсутності раціональної аргументації; у зловживанні впливом на емоційно-чуттєву сферу (утрируючи кажучи, – в «сентименталізмі»); в агресивній пропаганді тензофобії (боязні будь-якої напруги), що призводить, зрештою, до капітулянтства, конформізму і, як максимум, до підтримки агресивної сторони конфлікту. Одним із найбільш сильних аргументів проти мультикультуралізму є викриття притаманної останньому схильності до романтичного «культуралізму», що виявляється в стилізації соціально-групових відмінностей між місцевими жителями й іммігрантами під культурні: за словами В. Малахова, «чутки про іншість іншого сильно перебільшені» [5; 6]. Ще одним слабким місцем мультикультуралізму, що стає предметом критики, є його неспроможність розв’язати етнорелігійні проблеми ісламських груп, внаслідок якої практичне застосування доктрини мультикультуралізму не тільки не призводить до підтримки толерантної мультикультурності як здатності до терпимого переживання реальної багатоманітності традицій, але й нівелює останню через сприяння ідентифікації за принципом Свої – Чужі». Зрештою. Одним із головних фашизоїдних принципів лібералізму є використання ним правої диктатури як механізму контролю в умовах капіталізму катастроф, про що неодноразово говорили представники Монреальської школи. Виявити, які прийоми використовує неолібералізм для посилення у свідомості фашизоїдних тенденцій до насилля через мультикультуралізм можна лише за допомогою глибоких деконструкцій, притаманних для сучасного  структурного психоаналізу (Паризька та Словенська школи).

Відповідно до висловленого вище, ми ставимо собі за мету розкрити механізми моделювання рекламної пам’яті як ідеологічного конструкту через латентні фашизоїдні симптоми ліберального дискурсу толерантності та мультикультуралізму. Діагностику цих симптомів можна здійснювати у послідовності, зазначеній у таблиці:

Першим фашизоїдним синдромом є корозія толерантності («зяяння»), у свій час найбільш повно розкрита в герменевтичній критиці Поль Рікера [7, с. 325]. Основою толерантності є не любов до Іншого, а терпимість, що приховує у собі церемоніальне маскування агресії щодо Чужого («терпіти нетерпиме»). Себто толерантність є не більше, ніж самооманою, цензуруванням власної агресії переконань без відмови від самих переконань. Визнання недоторканості Іншого, його права на власні переконання і утримання від втручання у його життєсвіт при одночасній відсутності з боку носія толерантності будь-якої дієвої допомоги Іншому та дотриманні толерантним суб’єктом настанови на збереження власних принципів (паралелізм співіснування) створює дуже хитку межу. Утриматися на цій хиткій межі надзвичайно важко. Суб’єкт толерантності налаштований так, що втрачає уміння розрізняти напад і оборону, переходячи від захисту власних переконань до атакування переконань Іншого, яке він сприймає як природне. Небезпека такої деградації криється у формально-логічному дуальному підході до розв’язання проблеми: визнання за Іншим свободи мати і висловлювати власні переконання означає або поблажливо-зневажливе визнання його права на помилку (виходячи з апріорної передумови, що мої переконання – «істинні», а переконання Іншого – «хибні»), або визнання його права на Істину. Й те, й інше, зрештою, девальвує переконання. Адже, якщо ми визнаємо, що Інший воліє помилятися, то ми можемо припустити цю похибку і стосовно себе. Якщо ж ми визнаємо, що Інший – правий, це означатиме (виходячи з аристотелівської логіки), що  неправий – Я. Підключення релятивної логіки (у дусі джайністських силогізмів «А є В» – «А не є В», «А є В і не є В») створює враження, що праві – усі, що «істин» – багато, що вони є відносними і контекстними (залежними від конкретних умов «вживання», а відтак –  однобічними і, якщо взяти кожну із них  окремо, – недосконалими або ж навіть хибними. Усвідомлення плюральності і релятивності думок мимоволі призводить до нігілістичного умонастрою, що тягне за собою виродження толерантності в онтологічне зяяння («криза метафізичної ідентичності») – втрату відчуття цілісності і самототожності, що виражається через симптоми самотності, відчуження, краху переконань, занепаду цінностей. Інформаційного шоку. Так, плюральність (хаотична множинність) породжує плюралізм (легалізацію множинності у нормативний принцип свободи совісті), який, у свою чергу, призводить до культурного релятивізму (усвідомлення відносності множинного) і нігілізму (заперечення множинного і відносного). Віртуальне забуття історичної пам’яті як травматичної реальності є наслідком корозії.

Друга фашизоїдна риса – «зшивання» (трайбалізм, реваншизм) − неминуче витікає з онтологічного «зяяння». Нестача, викликана забуттям пам’яті, призводить до відновлення ідолів-ідеалів модерну у формі ідеологій, які компенсують травму. Так, розчинений в інтертекстуальності і плюральності суб’єкт, входить в Символічний порядок і починає сприймати себе безособово, як носій дискурсу (кастрація, смерть автора). У результаті мультикультуралізм знову суперечить сам собі: прагнучи підтримати інтеркультурну злагоду, він тільки розпалює фундаменталізм і ксенофобію, так само, як, прагнучи врятувати особистість, він втрачав її. Мова йде про розколотий суб’єкт, позбавлений есенціалістських характеристик: цілісності, сутності, походження та безперервності [8]. Даний суб’єкт не є автономною самототожною особистістю, але переживає стан відчуження, зламу, нестачі, розколу, спустошення, розчинення, який виникає внаслідок втрати людиною повноти буття («Реальне»). Реальне не може бути повернутим та об’єктивованим в образах і символах, його відсутність формує травматичний досвід індивіда (реальність, «огидну» та «непристойну», зокрема реальність капіталістичного вільного ринку з масовим зубожінням і хаосом), тому виникає постійне бажання відновити гармонію, повернути втрачене і компенсувати нестачу. Задоволення цього бажання відбувається за рахунок вигадування індивідом певних фантазмічних наративів, що формуються під час ідеологічного зомбування. Сукупність цих наративів формує ілюзорну ідентичність – так зване «Уявне».

Процес дистанціювання (втечі) людини від травматичної реальності кастрації та входження її в уявний стан в психоаналізі та сучасній теорії кіно називається медичним терміном «зшивання» (suture)  і передбачає включення людини до мовних практик культури (Символічного), за допомогою яких він заміщає відсутній елемент ідентичності відповідним знаком, заповнює лакуни і вибудовує навколо себе стійкий баланс-спайку, усі складові якої підпорядковуються єдиному (центральному) наративу  та посилаються одне на одного (так можно пояснити ефект універсальної пояснювальної сили ідеологій, що грунтуються на мовних кліше та шаблонному мисленні). Уявне і Символічне, особисті фантазми та суспільні символи, міфологеми, метанаративи «зшиваються», «затуляючи» від людини прірву Реального, безодню жахів її власного позасвідомого. Така психотерапевтична процедура забезпечує тимчасовий стан заспокоєння, усунення симптомів тривоги, але, з іншого боку, вона позбавляє людину індивідуальності, перетворюючи останню на «тіло без органів» в соціальній «машині бажань» — системі ідеології, влади, споживання, реклами і брендингу. Будь-які спроби порушити баланс викликають у «зашитої» людини напади агресії, неврозу, істерії. Парадокс «порятунку» від «цинічного мультикультуралізму» полягає у тому, що ідеологія, що прийшла йому на зміну, є його результатом і передбачена ним.

Ідеологія як механізм «зшивання» характеризується тим, що, на перший погляд, складає враження повернення справжнього та імітації Реального. Насправді ідеологія є не відповіддю буття на симуляцію, хай навіть і потворною, але ще більшим примноженням симулятивного – симуляцією, що приховує симуляцію. Спустошені історичні символи ідеології будуються на фатичних функціях мовлення («пустого» мовлення, або мовлення заради мовлення за Р. Якобсоном) та вихолощенні онтологічного змісту традиційних символів. Тому традиціоналізм за умов його містифікації складає сприятливий езотеричний грунт для створення ідеологічного конструкту пам’яті. У романі «Нестерпна легкість буття» Мілан Кундера писав про глибинну моральну спотвореність світу, у якому ностальгія за дитинством (індивідуальним дитинством особистості чи колективним дитинством етносу) породжує симпатію до відвертого зла (Гітлер), якщо таке пов’язане з поняттям втраченої юності [9]. Ностальгічне почуття є симулятивною копією релігійної туги за Золотим віком (архетип «вічного повернення»), на метафізичну істину якого покладає свої месіанські претензії тоталітаризм .

Тому третьою фашизоїдною рисою ліберального дискурсу ми назвемо синдром логіки самовідтворення ліберал-демократії, маючи на увазі апріорну присутність в його тілі латентних тенденцій до фашизації, що реалізується через механізми ірраціонального протесту, перехоплення і номінації бунту, вже-вписаності і порочного кола революції, що завершується консервативним реваншем. Ліберал-демократія спирається на низку антиномій, що випливають з логіки «вписування»: виправдання корупції через недоторканість приватного простору; «воєнний пацифізм» (безперервна «війна за мир», боротьба з «терором» і «фундаменталізмом» шляхом силового нав’язування лібералізму, за знаменитим прикладом з «шоколадними» ліками для шлунку пацієнта, що хворіє через вживання шоколаду у С. Жижека [10]); деідеологізація та захист ідеології капіталізму, декларація право на свободу слова і неможливість його реалізації у випадку з переслідуванням журналістів, що критикують саму транснаціональну систему, вибори як номінальна процедура влади-видовища, апріорна згода з фундаментальними засадами ліберал-демократії тощо.

В основі «вже-вписаності» диктатури в свободу лежить культурно-психологічний «синдром байдужого Іншого, або смерті Батька». В класичних тоталітарних системах ідентифікація з суворим Батьком відбувається за рахунок садомазохістичної нестачі Господаря в Рабі і Раба в Господарі, так що зливаються воєдино дві нестачі. Якщо Батько «вмирає», зникає образ агресора, що служить маркером самоідентифікації через проекцію, Інший стає замкнутим (байдужим) і не несе цієї нестачі. За таких умов замість  «суспільства свободи» після подолання імперіалізму ми отримуємо «суспільство ризику»: нечіткість норм і вимог провокує ще більш жорсткі вимоги. Як зазначив Жак Лакан на одному зі своїх семінарів, «з фрази старика Карамазова «Якщо Бога немає, то усе дозволено» слідує в контексті нашого досвіду, що відповіддю на «Бог помер» слугує, навпаки, «не дозволено нічого». С. Жижек: «Суб’єкт звинувачує Іншого за його невдачу та/або безсилля так, ніби цей Інший винуватий у тому, що він не існує», — мова йде про те, що байдужий Інший відкриває людині травму її існування. Прибічник толерантності чинить, як байдужий Інший: він залишає людину наодинці зі своєю травмою, чим спонукає її до ще більшого насилля і самообмеження (диктатура як наслідок охлократії у Платона).

Механізмом підтримки ліберально-демократичної логіки самовідтворення антиномій є інтерпретативне втручання в ірраціональний протест і його номінація. Ірраціональний протест – вислів незгоди, що не маркується жодним номінатором і, таким чином, не обмежується жодною політичною силою, що може дискредитувати чи використати протест (акція «Occupy Wall Street» в Нью-Йорку 2011, спрямована проти порядку капіталістичної дійсності як такої). Ірраціональний протест інтерпретується як зайняття такої парадоксальної позиції суб’єкта, що не надає можливості для ідеологізації та інтерпретування вимог. Ключовим концептом для ірраціонального протесту стає «вакуум у Символічному», «пробіл в символічній структурі» (С. Жижек), тобто те, що опирається символізації. Такою природою володіє сама Реальність (Істина-Подія за Аленом Бадью): звідси − розуміння ірраціонального протесту як жесту деідеологізації, повернення до порожнечі, знаку пробілу, «пустелі», наслідок розшивання та деконтрукції.

Соціальною основою ірраціонального протесту як вираження щирого колективного устремління до «нового світу» (експресивної діалектики)  є мандрівний «надлишок» − нічим не означений елемент в множині буття, що складаються з пасіонарних груп людей, які належать до світу, але не вважаються ним, присутні у світі, але не позначені його маркерами (to be present but not represented). Такі надлишкові групи розпочинають революцію, займаючи площу. І в цей самий момент вони допускають помилку, яка стає основою для моделювання рекламної пам’яті. Протестний нарратив, з якого починається пропаганда, подається як «конечність» (finitude)– вирваний з історичної каузальності ізольований та нерухомий момент «чистого теперішнього» Dasein, актуального на момент окупації площі (майдану), час якої є міфічним і триває вічно – поза тріадою минулого, теперішнього і майбутнього – триває як безкінечна затримана подія Одкровення, як сакральна радість, як «фейкова» сучасність, позбавлена темпоральності. Учасники площі як представники модерного урбанізму моделюють міфічний хронотоп на підставі бінарної опозиції «Захід/благоденство – Схід/деспотія» та поєднуються на основі негативної програми дій. Відтак, носії ірраціонального протесту, з якого починається будь-який Майдан, можуть відповісти на питання, чого вони «не хочуть» («цього уряду»), але переживають складнощі при спробі відповісти на запитання, якою є їх позитивна мета.

Номінація – це інерпретативне втручання в ірраціональну стихію протесту політичної сили, яка означає його своїм маркером і спрямовує у певну позитивну програму. Суб’єкт-номінатор називає подію, і відбувається нівелювання її піднесеності, оскільки вона отримує свій символічний статус та розуміється як частина соціального, частина дійсності суб’єкту, частина «того ж самого» («люстрації не було») – лише із певним модулем відносно норми. Ідеологізація ірраціонального протесту, який отримує чітку політичну програму, призводить до втрати його революційного потенціалу: увага зміщується із структурних основ дійсності (Реальності) до конкретних фактів, які є породженням чергового Уявного, що прагне влади (у випадку шоку – неоліберальної через праворадикальну), і є складовою того ж самого владного порядку. Відтак, система самовідновлюється (спонсування антиглобалістських рухів визначними капіталістами).

Головним механізмом самовідновлення системи є специфічний усталений баланс-формула взаємодії між трьома силами революції («порочне коло»), що утворює передумову для моделювання рекламної пам’яті: консерватори – ліберали – радикали – і знову консерватори. Ліберали, стурбовані рухом до Європи, розпочинають боротьбу з ірраціонального протесту проти консерваторів. Їх перехоплюють націонал-радикали – етнічні сепаратисти щодо глобального світу, які, тим не менш, використовуються ним для підтримки міфу про обраність Заходу. Надалі починається конфлікт між лібералами як носіями ідеї легітимності та радикалами як носіями ідеї домінації, внаслідок якого ліберали повертаються назад до консерваторів ледве чи не з вибаченнями, і розпочинається консервативний реванш, що за силою переважає перший стан системи. Дані процеси набувають назву «стерилізація конечності» (А. Бадью) [] і фіксують універсальну формулу деградації революції в диктатуру з підтримкою логіки самовідтворення, яка передбачає включення в систему будь-яких її вад як «необхідних наслідків», піднесеність яких знімається їх позірною відкритістю в медіа. Будь-які спроби критики самих основ ліберал-демократії і будь-які спроби відновити ірраціональний протест маргіналізуються за допомогою прийому «вже-вписаності», коли травматична Реальність сприймається як «вимушена витрата» щодо основ порядку, який сам не піддається сумніву: Аналітик Юлія Коваленко наводить випадок з обнародуванням багдадського обстрілу США Джуліаном Ассанжем, який  завершується вираженням співчуття родинам загиблих з боку… американської сторони, звідси – зведення неолібералізмом журналістської правди до спроби дешевої сенсації та применшення її піднесеності як вияву скандалізму.

Корозія толерантності, зяяння, ідеологічне зшивання та «вже-вписаність» стосовно критики і бунту утворюють усталений комплекс подвійних стандартів ліберального дискурсу як способу самовідтворення через латентно чи явно фашистські стратегії, які завдяки мультикультуралізму, позірно декларованому як доктрина захисту прав, набуває характеру сентиментальної ідеалізації визвольної боротьют (у фінілі фільму Дж. Оппехаймера «Акт убивства» силовики правораддикальної індонезійської гангстерської структури оспівують свої злочини в антуражі американськог кітча та індустрії розваг [11]).

Завершальним моментом стерилізації конечності є утворення квазіісторичної пам’яті на основі двох міфомоторів консолідації суспільства: спогадів про спільні перемоги (тріумфальна пам’ять римсько-візантійського типу, діє на тривалий строк) та спогадів про спільні втрати (травматична пам’ять іудейської моделі про сакральні жертви, що вимагають нових жертв, діє миттєво, але деструктивна на довгий строк). Ідеологічний кітч «великого походу», що лежить в основі рекламної пам’яті спирається на «живі місця», що мають постійно бути активованими. Розглянемо природу ідеологічного кітчу докладніше. «ідеологічний кітч» — феномен поп-культури, виражений в особливого роду пропаганді — сентиментальній презентацїі радикальних мілітаристських ідей під  офіційною державною моралізаторською риторикою. Кітч виявляється у масовому комерційному виробництві агітаційних світоглядних, промислових, побутових і художніх текстів (від речівок й плакатів до літературних й архітектурних творів), що стають елементом індустрії розваг і покликані формувати свідомість обивателя. Мова йде про реконструкцію патетичного синдрому, який можна розглядати як результат консервації стихійного революційного духу: гомогенізація життєсвіту, гегемонія провладної партії, етнорелігійні чистки, цензура, бюрократичний апарат, пропаганда мілітаризму, масовість, редукційні стереотипи, відсутність дистинкцій, репресування Іншого як Чужого тощо.

Природу ідеологічного кітчу можна розкрити на стику естетичної (поп-культура), релігійної (міфологія) та соціальної (влада) категорій. Квазірелігійна ностальгія (від туги за власною юністю — до туги за юністю людства) у суспільствах неомодерної масовості дає нам нечуваний сплеск естетичної пропаганди, головним героєм якого є представник середнього класу, міщанин, селянин, пролетарій або класовий маргінал, суб’єкт соціальної фрустрації, якого виховують як «героя», але по суті перетворюють на фанатика. Одним із засобів виховання обивателя як уявного пасіонарія є трансформована відповідно до потреб тоталітарності сакральна традиція, що перетворюється на еклектичну сукупність різного роду міфологічних, езотеричних та власне релігійних концептів, покликаних задовольняти потреби соціальної мегамашини війни.

Ідеологічний кітч існував також і в суспільствах модерну, але мав там принципово інший характер. Якщо ядром модерного кітчу була колективістська модель конвеєра (механічної масовізації), то ядро ідеологічного кітчу у постмодерні утворює тенденція до хибних форм індивідуальності у вигляді популістського елітаризму – елітаризації маси,  яка під впливом політичної пропаганди героїзує саму себе. Елітаризація масовості є зворотною стороною масовізації елітарного концепту героїчного, обидва вектори дифузії елітарного і масового відповідають постмодерним механізмам «подвійного кодування» (У. Еко). У межах останнього зникає диференціація масового та елітарного, а знеособлена дифузна масовість стає визначальною характеристикою особистості.

До героя ім’ям «померлих предків» прирівнюється будь-який обиватель, який за рахунок Великий ідеї компенсує недолік власних здібностей і отримує вихід для особистої агресії. Харизма перестає бути монопольною якістю вождя, перетворюючись на узагальнену характеристику спільноти. Героїзм стає міщанською нормою. У контексті ініціації героя смерть інтерпретується як гідне завершення героїчного шляху. Якщо навіяти людині, що вмирати — легко, то вбивати він буде з особливою легкістю. При цьому кожен з тих, що вбивають, не відчуває себе катом, а відчуває себе таким, що обороняється від катів, що автоматично постійно ставить його в роль пригнобленого, навіть якщо він давно вже гнобитель, і освячує його «боротьбу». Кожен герой виховується так, щоб він відчував, що він не служить структурі своєї країни, а бореться із структурою іншої країни: за таких умов навіть відданий жандарм перманентно відчуває себе непокірним революціонером. Неомодерна масовість, адаптуючи високі наративи до сприйняття звичайних людей, дозволяє поєднати модерний феномен «людини-маси» з постмодерною естетизованою сингулярністю. Завдяки опосередкованості елітаризмом, така масовість перетворює кожного обивателя на виняткову особистість – сталкера, месію, пророка, деміурга – на особистість, що є предметом нумінозного зачарування. Рекламна пам’ять, отже, спирається на героїзацію маси, яка переходить від кітчевої сентиментальності – до войовничого мілітаризму.

У якості висновків продемонструємо, яким чином ффашизоїдні прийоми моделювання рекламної пам’яті в неолібералізмі виявляються у радикальній правій версії (ідеологія етнічного націоналізму). Основна теза етнічного націоналізму зводиться до квазіесенціалістського судження на зразок «У Франції живуть лише французи» («В Німеччині живуть лише німці», «Україна для українців»), що ігнорує притаманні для мобільного постколоніального світу гібридні етнокультурні форми («чорні євреї», «грецькі німці» і т.п.) або сприймає їх як потенційну загрозу. Подібне ставлення – стереотип, пов’язаний із домінуванням у свідомості традиційної системи цінностей та, відповідно, класичної романтичної концепції історії культури як замкнутої статичної субстанції (гештальту), що знаходиться у межах чітко визначеного хронотопу і передається виключно локально через вертикальну естафету поколінь (Й. Гердер, О. Шпенглер,Ф. Боас). Показово, що в основі сучасного націоналізму лежать не лише типові для нього романтичні та неоромантичні вчення (А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, Д. Донцов),   але й теорії культурних антропологів США, що першопочатково мали антиглобальний, антиімперіалістичний, антиколоніальний характер і були спрямовані на вироблення толерантності до аборигенних народів через релятивізм.

За таких умов геополітична трагедія етнічного націоналізму – це неможливість входження у парадоксальний глобалізаційний простір уніфікації та диверсифікації, що переплітаються між собою. З точки зору уніфікації, яка знімає цінність національного на користь глобального, етноцентричні пріоритети націоналізму виглядають як домодерний анахронізм, внутрішньоетнічний «сепаратизм» та реваншизм. З точки зору диверсифікації, яка знімає цінність глобального на користь локального, ідеологія націоналізму постає як чисто модерна, уніфікаційна стосовно регіонів, часткові ідентичності яких реанімуються постмодерном та  мультикультуралізмом через рух до децентралізації та федералізації, до якого не готове націоналістичне суспільство з його риторикою унітарної держави.

Ідеологи націоналізму, що акцентують увагу на етнічній чистоті мови та культури у якості аргументу використовують тезу про те, що світ пережив як етап модерну, так і етап постмодерну, і вступає в добу неомодерну, ідентифіковану як «нове Середньовіччя»/«нове кочівництво» (У. Еко), що характеризується універсальними процесами радикалізації та відродження правого традиціоналізму, до якого будь-яка нова етноцентрична унітарна держава, народжена після революції і у процесі війни, виявилася неочікувано «пристосованою», такою, що не потребує мультикультурного досвіду, з якого «виходить» Захід. І тут відбувається навмисне чи підсвідоме змішування категорій домодерну та неомодерну. Справді: неомодерн, виражений у тенденції до відродження місцевих традицій (етнофутуризм, транскультура, глобальна локалізація) – це явище, абсолютно не тотожне фундаменталізму, провінціалізму та «містечковості» (У. Бек). Неомодерна релокалізація відбувається у принципово інших соціально-економічних та культурних умовах. Якщо містечковість передбачає фундаменталістську ізоляцію та націоналістичне протиставлення регіону, етносу чи країни світу з одночасним нав’язуванням штучного етнографізму, то релокалізація передбачає зростання значення локальностей, які вже пройшли процес делокалізації (втрати територіальних кордонів) і набули особливої динамічної відкритості, притаманної для дифузної та рихлої «рідинної сучасності» (З. Бауман). Е. Гіденс говорить про неприпустимість відродження традицій традиціоналістськими засобами, або про відновлення локального без опори на традиції. Те саме, наприклад, стосується трагікомічного культурного випадку вживання львівської кави у донецькому кафе. Вище ми говорили, що специфікою правого тоталітарного мислення є доведений до гротеску пафос романтизму, який з неминучою логікою історії починає культивувати геноцид через суїцид. До таких суїцидальних рис рекламної пам’яті романтичного націоналізму ми відносимо свідоме збіднення ідентичності, нездатність сприймати відмінності та містечковість. Ідентичність суб’єкта у межах ультраправого дискурсу відштовхується від класичної (метафізичної) концепції нації як етносу, що слідує голосу «долі», звідси – ототожнення мови, походження та індивідуального цивілізаційного вибору в ідентифікації: українець має говорити українською і орінтуватися виключно на українські цінності і т.д. Романтичний націоналізм свідомо ігнорує новітні форми кроскультурної та номадичної ідентичностей як «лівацькі» та «постмодерні», подібно до того як ним заперечуються нетрадиційні форми сім’ї, шлюбу і гендеру. Невміння бачити дистинкції вводить праве тоталітарне мислення у безкінечну естафету редукцій і проекцій у пошуках внутрішніх ворогів: від конкретних політичних осіб – до носіїв мови і культури «ворожого» етносу. Звідси – установка на містечковий ізоляціонізм, ксенофобія (включаючи гомофобію) та чистка етнічного середовища за політичними, мовними та етнічними критеріями. Невідповідність цієї рекламної установки ліберальним стандартам внутрішньої Європи свідчить про їх подвійність.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

  1. Кляйн Н. Доктрина шока. Расцвет капитализма катастроф / Наоми Кляйн ; пер. с англ. М.И. Завалова. – М.: Добрая книга. 656 с.
  2. The Shock Doctrine / Документальний фільм реж. Майкла УінтерБоттома, 2009 [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: https://www.youtube.com/watch?v=1J9GnhZXh3g
  3. Хоркхаймер М. Диалектика Просвещения / Теодор В. Адорно, Макс Хоркхаймер ; пер. с нем. М. Кузнецова.. – М.-Спб.: Медим-Ювента, 1997. – 312 с.
  4. Эко У. Пять эссе на темы этики / Умберто Эко. – Спб.: Symposium, 2003 − 96 с.
  5. Котельников В.С. Мультикультурализм для Европы: вызов иммиграции / Виктор Сергеевич Котельников. – Режим доступу до ресурсу: http://www.antropotok.archipelag.ru/text/a263.htm.
  6. Малахов В. Культурный плюрализм versus мультикультурализм / Владимир Малахов. – Режим доступу до ресурсу: http://www.ruthenia.ru/logos/number/2000_5_6/2000_5-6_01.htm.
  7. Рікер П. Толерантність, нетолерантність, неприйнятне / Поль Рікер ; [пер. з фр. В. Андрушка] // Рікер П. Навколо політики / пер. з фр.; наук. консульт. В. Андрушко; відп. ред. А. Соболевський. — К.: Дух і літера, 1995. — С. 313-332.
  8. Херцогенраф Б. Линч и Лакан: Кино и культурная патология / Бернд Херцогенраф [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: http://euristem.livejournal.com/41151.html
  9. Кундера М. Невыносимая легкость бытия / Милан Кундера ; [пер. с чеш. Н. Шульгиной]. – СПб.: Азбука, Азбука-Аттикус, 2014. – 352 с.
  10. Жижек С. Реальность виртуального: видеолекция [електронний ресурс]. Режим доступу до ресурсу: https://www.youtube.com/watch?v=aDI1EKSAfQ4.
  11. The Act of Killing / A Film by Joshua Oppenheimer [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: http://theactofkilling.com/

 

Евгения Бильченко (БЖ)

От редакции: для автоперевода можно воспользоваться https://translate.google.ru/ или https://translate.yandex.ru/

Передача на эту тему радио "Вести" с Евгенией Бильченко http://naspravdi.info/novosti/bilchenko-politikam-vygodno-chtoby-naselen...



Загрузка...
Загрузка...
Загрузка...