Мнение. Четвёртый донбасский сценарий

Три возможных варианта развития ситуации озвучил глава МИД Вадим Пристайко в эфире телеканала ICTV. Во-первых, «попробовать договориться в рамках того несправедливого процесса, в который мы влезли много лет назад». Во-вторых, «тянуть бесконечно долго, пока будут убивать наших солдат и пока люди по ту сторону линии соприкосновения окончательно возненавидят нас, и никогда мы не сможем их вернуть». В-третьих, «никогда  больше не возвращаться к этой части Украины».

Победа над здравым смыслом

Категорично. Цинично. И заведомо губительно по любому из предполагаемых решений. Хуже, чем даже у изображённого в мрачных тонах васнецовского «Витязя на распутье»: у того лишь один из маршрутов – напрямки – грозил «сложением буйной головы» при вполне приемлемых боковых – стать женатым либо богатым.

В нашем же случае – полная безнадёга: куда ни кинь – всюду клин, выдернуть который из отчей груди под силу только прагматичной дипломатии и всенародному здравомыслию. Чего, увы, пока в упор не просматривается, если судить по многочисленным «митингам протеста» касательно реализации «формулы Штайнмайера». В частности, разведения войск. Основание? «Зрада! Здача українських інтересів! Капітуляція!»

Что взамен? «Війна до переможного кінця!» Точнее – до «останнього українця», судя по противостоящей мощи. К тому же в условиях высокой техногенной насыщенности театра военных действий и прилегающих регионов Левобережья: горнодобыча, металлургические, химические комбинаты, нефте- и газохранилища, захоронения опасных промышленных и радиоактивных отходов, ГЭС, ГРЭС, крупнейшая в Европе Запорожская АЭС. Достаточно одного ракетного залпа по любому из упомянутых объектов, чтобы вызвать катастрофу почище чернобыльской. Тогда уж точно с «конечной победой» не будет проблем – наступит для всех. Навсегда. На том свете.

Согласитесь: за пресловутое разрубывание мечом юго-восточного гордиевого узла могут ратовать лишь откровенные безумцы либо дельцы, наживающиеся на оружейных поставках - под стать порошенкам да свинарчукам. Вкупе, как ни дико прозвучит, с военнослужащими-контрактниками, солидно зарабатывающими на приемлемой для себя опасности участия в боевых действиях. А ещё – вконец дезориентированный простой люд по обе стороны баррикад, науськиваемый друг на друга лицемерными, демагогичными политиканами.

«Сильная рука» – друг украинцев?

Воистину живём в стране дураков, где власть предержащие «активисты» вовсю разводят нашего простодушного брата Буратино на поле чудес. Ранее - заоблачными перспективами «вхождения в ТОП-двадцатку наиболее развитых стран мира». Ныне же - суперреформаторским рывком в «цивилизованный мир» посредством безбрежного либертарианства (кстати, нигде не реализованного на практике), совершенно неподготовленного рынка земли, прожектёрского «экономического паспорта украинца» с получением «весомой доли национальных богатств» при безудержной-то милитаризации экономики, конфронтационной НАТОизации внешней политики.

Как бы шустрые, циничные «зелёные» мальчики и девочки, оседлав властный Олимп, не пустили с молотка остатки национального достояния!

Тогда точно жди прихода «сильной руки» национально озабоченного толка, кандидатов в которые – предостаточно: «Свобода», Конгресс украинских националистов, «Правый сектор», Национальный корпус, Украинская добровольческая армия. Список можно многократно продолжить. Суть же одна – «Слава нації - смерть ворогам!» С неотвратимым развалом и распадом столь разной этнически, ментально, культурно, духовно отчей государственности, которой органически противопоказана какая бы то ни было диктатура. В особенности – по «чистоте крови» и приоритету коренных граждан над многомиллионными «зайдами».

Лишь та власть чего-либо стоит…

Выход из стремительно нарастающего коллапса непоследовательной, нерешительной, растерянной и, что греха таить, дилетантской правящей команды – власть употребить в отношении безбашенной, до зубов вооружённой и мощно подкармливаемой олигархатом майдановско-добробатовской вольнице. Иначе неизбежно реанимируем у себя Германию 1933 г. с непредсказуемыми, но однозначно трагическими последствиями.

Словом, пока ещё «слуги» окончательно не разложились и  не соблазнились на приманки «бывших», требуется безотлагательно инициировать в Верховной Раде три закона. Первый – о роспуске и разоружении всех несанкционированных государством военизированных формирований (невзирая ни на какие «героические заслуги»!). Второй – о расследовании «революции достоинства», включая определение источников финансирования, исполнителей и заказчиков расстрела участников майдана, инициаторов начала военных действий против сограждан, повлекших за собой зарубежное вмешательство во внутренние дела Украины и утрату значительной части территории. Третий – об аудите наиболее резонансных решений предшественников, особенно по части культурно-языковой политики, сыгравшей роковую роль в расколе страны.

Что, кстати, было обещано Владимиром Зеленским ещё в качестве кандидата в президенты. Пора бы уж сдержать слово, данное поверившим ему избирателям. Перефразируя известное высказывание, напомню: лишь та власть чего-либо стоит, которая она умеет защищаться. Точнее – защищать свои идеалы и обещанные народу цели. Иначе не стоит и путаться у него под ногами. Таков четвёртый сценарий детоксикации не только донбасской, но и крымской отравы в отношениях между народами-соседями, которым никуда друг от друга не деться.

Правду говорят: добрососедские отношения несравненно важнее дальнеродственных связей. Если не осознаем эту непреложную истину – окажемся в незавидной роди гладиаторов, рубящихся друг с другом на потеху и корысть «цивилизованной» западной публики. И впрямь, зачем ей завоёвывать восточнославянских «младших братьев», если те, забив друг друга до полусмерти, сами приползут к порогу «европейского дома»!

Не сметь своё суждение иметь!

Насамкінець, хочеться висловити наболіле озвученою душею свого роду. Не буду приховувати: мені, українцю з діда-прадіда, безумовно, приємніше й природніше чути довкіл рідне слово. Але якою ціною? Мова належить до найглибших, найусталеніших, найчутливіших шарів людської сутності, потребуючи винятково делікатного і вдумливого коригування. Інакше - невідворотне переродження її у міну страшної вибухової сили. З непрогнозованими наслідками…
Ну чого доб’ються недалекоглядні законотворці сукупно із суперсвідомими культуртрегерами вольовим витисканням всього «некорінного», в першу чергу - російського? Навіть на проїзних білетах, де поряд з українським текстом буде красуватися англійський. Вочевидь, ближчий та зрозуміліший пересічному загалу, включно з половиною російськомовного…

Не треба бути великим провидцем, аби передбачити посилення без того надмірної громадської напруги, спричиненої господарською кризою, безробіттям, падінням рівня життя, наростаючими злиднями трудового люду.

Воістину, історія вчить тому, що нічому не вчить! Бездумне підхльостування комунікативної сфери, за своєю природою покликаної слугувати громадському порозумінню, – історичний тупик з невідворотним роздраєм і цілком прогнозованим розвалом такої вистражданої державності. Попри те днями вкотре хлюпонула чергова дискусія після резонансної заяви в ефірі ток-шоу «Ехо України» на «Прямому» міністра освіти й науки Ганни Новосад: «З вересня 2020 року російськомовні школи переходять на українську мову навчання... А школи з мовами нацменшин, які належать до мов Євросоюзу, – з вересня 2023 року».

Хоча в принципі головна освітянка нічого нового не сказала, лише нагадавши вимоги чинних законів «Про освіту» (2017 р.) та «Про забезпечення функціонування української мови як державної» (2019 р.). Проте резонанс виник палкий. Зокрема, й на місцевому рівні: із трьох десятків опитаних автором цих рядків перехожих-придніпровців більшість поставилася доволі критично. Факт: не на часі такі нововведення, бо наш люд і без того вкрай розбурханий, розчахнутий соціально-економічними негараздами та суперечливими рецептами розв’язання надскладного південно-східного вузла проблем. Мовна «революція» в школі лише підкине вибухового матеріалу до і без того гарячих суспільних пристрастей.

Думати по-українськи чи по-державницьки?

А й справді, навіщо «Слугам народу» за вкрай складної господарської кризи загострювати комунікаційну сферу, покликану єднати, а не ділити, співвітчизників? Вона ж на очах перевтілюється з вартового всенародної згуртованості у центрфорварда протистояння, вже ставши запальничкою кримсько-донбаського «вогнища». Невже цього замало?!

З одного боку – прибічники державної одномовності, з другого – двомовності. А між ними - прірва взаємного неприйняття, недоброзичливості, ворожнечі.  Мимоволі згадується мудра думка Михайла Драгоманова: «Спілкуватися і мислити можна будь-якою мовою, а ось любити й ненавидіти – лише материнською».

Ніби ковток води у спеку, всім потрібні рідна земля, мова, історія. Без них ми – птахи без гнізда, дерева без коріння. Як же поєднати «свої» й «чужі» духовні витоки? Як не піддатися спокусі простих рішень таких заплутаних і задавнених міжетнічних клубочків? На кшталт, не знаєш – навчимо, не хочеш – змусимо.

Свідомість – надто делікатний інструмент, аби на ньому грати кулаком наказу, завше примусу. Якщо в службовій сфері він здатен спрацювати, то в повсякденні викличе ще більший спротив і відчуження: силоміць любим не станеш - ні в сім’ї, ні в державі.

Чи ж не розумніше без політичної тріскотні та кампанійщини, виважено й делікатно формувати атмосферу взаємоповаги, порозуміння, за висловом Павла Тичини, «чуття єдиної родини»? Аби всі думали по-державницьки, а вже кожен, залежно від походження та виховання, – по-українськи, по-російськи, по-білоруськи чи по-єврейськи. З безумовним шануванням вікових традицій свого спільного дому. Подібно швейцарцям, британцям, американцям, канадцям та іншим високорозвиненим «збірним» народам.

Пригадується навдивовижу актуальна відповідь гіда із Сінгапура про секрет тамтешньої суспільної злагоди під час відвідання міста-держави у складі  екіпажу дослідницького судна «Каллісто» Далекосхідного наукового центру: «Найперше вважаємо себе сінгапурцями, а вже відтак – китайцями, малайцями, індійцями чи індонезійцями…» Іншими словами, громадянські чинники у азійських «тигрів» превалюють над національними.

З вражаючим результатом: за піввіку незалежності колишня захланна англійська колонія, мов гидке каченя із андерсенівської казки, перетворилася на прекрасного лебедя – одну з найзаможніших, найдинамічніших цивілізаційних потуг! Ми ж, такі древні й високодуховні, за вдвічі менший строк ганебно скотилися до світового дна, ніби підтверджуючи Шевченків присуд: «Славних прадідів великих правнуки погані…» Невже не соромно?

Юрий Скиба (Украина)