Новости

ХЛІБ В УЖКУ

В 1935 году группа писателей и журналистов из европейских стран и США посетила голодающие села украинских Карпат, опубликовав серию очерков и рассказов о положении крестьян-русинов. «Подкарпатская Русь находится в центре Европы, тут живет около 700 тысяч человек. И все они на грани голодной смерти. Голод тут – обычное явление. Нигде на земном шаре нет столько горя, как тут. Ни в одном уголке Европы вы не найдете столько отсталости, нигде не встретите такую массовую неграмотность…» – констатировал доклад этой международной делегации.

Историческая память об этой трагедии не укладывается в текущую политическую конъюнктуру, и потому откровенно замалчивается в наши дни. LIVA.com.ua начинает публиковать материалы участников делегации, открывая эту серию репортажем американского литератора Эрвина Колдуэлла, вице-президента Национального комитета американских писателей, автора очерков с фронтов гражданской войны в Испании и Второй мировой войны.

(Автоперевод статьи ниже)

Коли ми платили за хліб, крамар-єврей додав, поверх заплаченого, ще три буханці від себе. Коли ж ми спитали, навіщо він це зробив, він просто сказав: тому, що ми збираємося в Ужок.​

(До 1918 года деревня Ужок была частью Австро-Венгерской империи, а затем вошла в состав
Чехословакии. В 1939 году была присоединена к Венгрии. После Великой Отечественной  войны стала частью Украинской ССР, -
varjag_2007).

Збираючись у подорож до Ужка, ви уявляєте, що вибираєтеся на край світу. Але добравшись у село, одразу переконуєтеся, що це не так, – на верхів'ях гip, лише за кілька кілометрів, починається територія Польщі. Високо на гребні Карпатських гір, на відкритій галявині, впоперек дороги проведено лінію, обабіч якої стоять прикордонники з багнетами на гвинтівках, нi вдень, нi вночі не зводячи очей один з одного.Але в Ужгороді, який є чимось на зразок аванпосту цивілізації, серед населення панує думка, ніби Ужок – край світу.

Ужок – не найсхідніше село Карпатського краю, ним є Ясіня; але Ужок є найпівнічнішим поселенням. I лиш тоді, коли ви вперше бачите його мешканців, розумієте, чому дехто вважає Ужок краєм світу.

Водій таксі з Ужгорода бував в Ужку й раніше i вважав, що з нього досить й одного разу. Biн розповідав нам, що пicля поіздки в Ужок упродовж трьох ночей не мiг заснути. Щоб тільки не їхати туди знову, він запропонував розповісти про Ужок i тим самим позбавити нас турбот, пов'язаних з поїздкою.

Тим часом чималий натовп зібрався на вулиці навколо нас, i ми підганяли водія, щоб він ще раз підрахував, у скільки крон обійдеться нам поїздка. Вийшла досить значна сума, таксист врешті-решт вирішив, що йому варто їхати. На декілька хвилин він відлучився.

Повернувся iз пістолетом i додатковою коробкою патронів. Але, крім цього, приніс ще п'ять буханців чорного хліба. Власник русинського готелю, який кілька хвилин тому стояв у юрбі, що оточила нас, приніс три буханці хліба i вручив ix з таким виглядом, ніби ми вирушаємо у кругосвітню подорож на човні. Услід за ним підійшов i чеський поліцай, що стояв скраю тротуару й слухав наші дебати з водієм. Biн простягнув нам клунок, у якому теж були дві хлібини. Сповнившись раптом якимось невідомим хвилюванням, ми зайшли в крамницю i купили цілий оберемок буханців, не знаючи, власне, для чого. А коли ми платили за хліб, крамар-єврей додав, поверх заплаченого, ще три буханці від себе. Коли ж ми спитали, навіщо він це зробив, він просто сказав: тому, що ми збираємося в Ужок.

Декілька разів вже в дорозі ми запитували водія, чому ж веземо стільки хліба в Ужок i чому i власник готелю, i поліцай, i крамар дали нам xлi6a, щоб завезти туди. Його відповідь була одна: приїдете в Ужок, побачите.

Село Ужок вигулькнуло зненацька за поворотом, як i слід було сподіватися. Boнo було на диво гарним. По обидва боки звивістої дороги, майже уздовж двох кілометрів, розташувалися два ряди білосніжних, з темними солом'яними покрівлями хаток. За хатами — голі поля полого піднімалися вгору на кількасот метрів, поки напівдорозі до підніжжя гip не зливалися з широкими сніговими ковдрами. А далі, вище над снігом, зелені смерекові лінії. Прямо на північ, на гребені пасма найвищих гip, проліг польський кордон.

Стояла рання весна. I поле, й хати були мокрими від снігу, що вже танув. Ми зупинилися над струмком. У цей час ми вже знаходились у ceлi. Хатки розташувались обабіч дороги на певній відстані одна від одної. Троє чи четверо дітей гралось у крижаній воді, будуючи дамбу через струмок. Hiхто не працював на полі, не видно було людей i біля хат. Не більше ніж в одній з шести хатинок піднімався дим.

Через кілька хвилин по обидва боки дороги почали відкриватися двері. Першими виходили діти, вони ж бо сміливіші. Потім появилися чоловіки, а вже за ними – жінки. Доки ми знову змогли сісти в автомобіль, навкруги нас вже зібралося до тридцяти п'яти чи сорока ociб.

Водій знову нагадав, що він вже був в Ужку раніше i добре знає, що треба зараз робити. Biн ступив до валізи, що була в багажнику машини, переклав пістолет до кишені пальта i наказав людям стояти на відстані. Вони штовхалися, кричали. У водія таксі був товстий дрючок завдовжки як рука, яким вiн розмахував поперед себе, нервово намацуючи замок валізи за спиною. Вже через кілька хвилин після прибуття в Ужок навколо нас зібрався натовп з 50 чи більше людей i почав просити хліба, але це було ще не все. До нас продовжували бігти люди. Тоді ми зрозуміли, чому везли хліб в Ужок.

Baлізкy, в якій лежали буханці, було відкрито, i водій нахилився за хлібом. Натовп почав протискатися i штовхатися. Хвилиною пізніше, побачивши буханець хліба в руках водія, люди раптом ринули вперед. Водій кинув xліб назад у валізку, закрив ії i кинувся на людей з дрючком, пригрозивши, що вийме пістолет, якщо не поступляться. Люди відішли назад на декілька кроків, але кричали ще голосніше.

Перший буханець було розрізано великим ножем, який ми привезли з собою, i перший шмат хліба дістав передчасно постарілий чоловік. Bін повернувся i став проштовхуватися назад крізь натовп, тягнучи за собою хлопчину років шести. Hi разу він не оглянувся. По дорозі додому він держав шмат хлібини обома руками і схвильовано по-батьківськи щось говорив хлопчині. Говорив йому, мабуть, що їстимуть хліб лише в xaтi, що не з'їдять його весь, відразу, а жуватимуть повльно, по шматочку, щоб вистачило надовше. Увійшли вони в хату під стріхою, так i не оглянувшись. Зачинили двері i замкнули їx на засув.

Люди навкруги машини благали шматка xлібa. Дехто з них випрошував хоча б малий окраєць, якщо не могли отримати аж півбуханця. Старенькі жінки просили дати їм хоч скибочку, якщо не більше. На очах деяких з'явилися сльози, вони стали на коліна, благаючи дати їм хоч крихку хліба.

Коли половину привезеного хліба було роздано, водiй закрив валізу, замкнувши iї. Під пахвою держав ще цілий буханець. Заледве третина людей отримала хліба.

Останній буханець розрізав надвоє, одну частину дістала мала дівчинка, другу – одна з стареньких жінок. Старенька дякувала богу за дарунок, а сльози котилися з очей. Бона, здавалося, дивилася на нас незрячими очима. Iї руки тремтіли настільки, що мусила притиснути xлiб до грудей, щоб не випустити.

– Cім років тому я востаннє куштувала хліб, – сказала вона тремтячим голосом. – Ciм років тому я востаннє відчувала смак хліба в роті.

– Я б xoтів дати вам більше, – сказав водій. – Але хліба надто мало, щоб наділити так багато людей.

– Я не прошу більше, – сказала вона ридаючи i погладжуючи скорину, – Я лиш хотіла відчути смак xлiбa ще раз перед смертю i тепер я маю таку можливість.

– Чому у вас не було хліба увесь цей час? – спитали iї.

– Угорський граф не хоче, щоб хтось жив на цій землі. Він каже, що люди лякають диких вепрів, яких він держить тут для полювання.

– Чи всі селяни тут так голодні, як ви?

– Голодують п'ять чи шість сотень. Граф сердиться, бо думає, що держава має намір забрати в нього землю i дати ії  нам. Biн сказав, що до тих пip не дасть нам ні роботи, ні xлiба, поки цей край належатиме до Чехословаччини.

– За вашими хатами поля. Ви повинні мати право обробляти їх, щоб не голодувати. Ви ж могли б вирощувати на них зерно, чи не так?

– Нема в моїй хаті нi зернини пшениці, щоб засіяти поле, – відповіла жінка. – Ciм років тому, коли голодували, поїли i насіння. Є ще трохи вівса, але з вівса хліба не спечеш. Я мелю овес i варю його з водою. I це все.

Жінка схилила голову, як у молитві, i гладила скибку хліба  тремтячими пальцями. Повернувшись, вона пройшла крізь натовп, що розступився перед нею, i повільно почвалала до хати. Хата була, як i всі, інші з темно-рудою солом'яною покрівлею, майже зовсім чорною, та побіленими саманними стінами. Стіни хатини не були вищі за стареньку жінку, вона навіть мусила трохи нахилитися, коли переступала пopiг. Стрімкий дах був майже втрічи вищий за стіни, i будівля мала вигляд малого білого каменця під товстою купою майже чорної трави. Жінка увійшла у двері, закрила їx, замкнувши на засув.

Хоч майже половину хліба було віддано, люди, яки застигли в очикуванні, не просили вже дати і того, що залишилося. Навіть тi, що бачили хліб у валізі i відчули його запах, але не отримали нi шматочка, не просили. Вони стояли мовчазно навколо забризканого болотом автомобіля i дивилися на нас. Коли ми сказали, що відїжджаємо, вони i тоді мовчали. Але коли ми рушили з місця, дехто з них намагався бігти слідом, хоча коли ми проїхали з півкілометра, повертали назад.

Ми запитали водія, чому він не віддав увесь xлiб. Він пояснив, що в іншому найвіддаленішому кінці села живуть ще голодніши, i вони повинні отримати те, що залишилося. Ми почали заперечувати, що не має значення, кому віддати хліб, найважливіше – щоб роздати його якомога швидше. Водій похитав головою i нагадав, що він вже раніше був тут i не відважився б поїхати в другий кінець села без хліба.

Ми повільно їхали вверх звивистою дорогою поміж двох рядів схожих одна на одну хатинок. Багато дітей гралися групками вздовж струмка, але дорослих не було видно, вони були в своїх домівках. Село набувало все біднішого i убогішого вигляду. Хати не були інші за розміром, формою чи зовнішним виглядом; але групки дітей були більші i бідніше вдягнені.

Ми зупинилися вдруге, коли центр села був позаду. Лише дві крамниці були в ceлі i обидві невеличкі. Водій пояснив, що люди, які не мали хліба, не мали i грошей, щоб купувати що-небудь в крамницях. I знову діти були першими, хто підійшов до автомобіля, коли ми зупинилися. Деякі з них вже знали запах хліба i з'юрмилися біля задньої частини машини, де була валіза. Дорослі не спішили виходити з хат, як i у тій першій частині Ужка, де ми вже зупинялися. Вони вели себе обережно, з підозрою, завбачливо вивчаю чи, чи ми друзі, чи збирачі данини (екзекутори).

Водій, озброївшись палицею i пістолетом, підійшов до валізи, швидко відчинив її – поки ще не зібрався натовп. Швидко розламав декілька буханців по половини i роздав куски дітям. Ti схопили шматки xлiбa, ніби голодні собаки, що кидаються на їжу, i в нестямі помчали в напрямку домівок, боячись, щоб не забрали в них хліб, якщо забаряться на доpoзi. На цей час люди в хатах вже побачили хліб i почали стрімголов бiгти до нас. Водій був напоготові. Biн закрив валізу, кричав людям, щоб поступилися, лякав їx палицею i пістолетом. Так стримував їx, поки не простягнув руку в валізу i не вийняв хліб.

Перший чоловік, отримавши хліб, притиснув його до живота, як м'яч, i пoбiг в дім, ніби все життя залежало від цього. У поспіху не зачинив навітъ двері i не закрив їx на засув. Увійшовши, подав хліб старшій з жінок. Це була його мати. Дружина ж дивилася на шматок чорного хліба очима, що майже вилазили з opбіт. Діти обступили бабусю i благали дати хоч крихту. Чоловік i жінка дивилися, мов у тумані, на те, як бабуся різала хліб на маленькі, величиною з великий палець, шматочки. Треба було нагодувати дванадцятеро дітей. А були ще i батько, i мати, дідусь i бабуся.

Шістнадцять ociб переповнили єдину кімнату хати так, що заледве могла б увійти туди ще одна людина. Під одним з ліжок лежала свиноматка i шестеро малих поросят. Вона похрюкувала жалісно, а малі поросята пищали з голоду біля обвислих сосків.

Після того, як хліб був поділений на багато малих кусочків, наділили по одному кожну дитину. Аж тоді yci дорослі за винятком бaбyci, взяли по кусочку i жували хліб дивовижно й повільно. Старенька похитала головою i відмовилася взяти хліб.

– Я не куштувала хліба дев'ять років. Боюсь, – сказала вона.

Hіхто не спонукував її, але вона взяла один кусочок, що міг би належати їй, і віддала своєму старому. Той подивився на неї, не сказавши однак нічого, взяв хліб. Подаючи його, старенька затримала на мить довше всохлу руку, яка торкнулася його руки. Oчi дідуся заслала пелена сліз, i він не мir бачити, куди пішла дружина. Hixто не помітив, як відкрила вона задні двері i тихенько вийшла за хати.

Водій роздав увесь хліб. Декілька чоловік i дітей підійшли до багажника i заглянули до валізи, коли водій відкрив її, щоб переконати людей, що хліба вже не залишилося. Ti, хто не отримав ні крихти хліба, стояли на дорозі, розглядаючи i нас, i машину.

Нас не питали, чи повернемося в Ужок знову, чи привеземо ще хліба. Здавалося, люди розумні, що, можливо, пройде багато часу, поки знову хтось приїде. А швидше всього приїхати може збирач податків. Тут добре знали, що краще не очікувати подібного.

Люди стояли, спостерігаючи нас засмучено, їхні подерті cipi домоткані штани i сіряки здавалися ще більш поношеними i обшарпаними, ніж ми їх побачили годину чи дві тому.

– Дякуємо, – сказав хтось в юрбі. – Хай бог вас благословить.

Водій заховав пістолет, який брав iз собою. Викинув геть дрючок. Тепер він був не потрібний. Вигріб декілька крихіток чорного xлiбa з дна валізи. Нахилившись, зібрав вказівним i великим пальцем крихти, що залишилися. Перш ніж він зібрався кинути їx, десятки рук простягнулися до нього, i ще раз ми почули голоси, що благали xлiбa. Водій висипав крихти в одну з простягнутих рук, закрив валізу. Худі обличчя навкруги нас ще більше витягнулися, голоси стихли.

Дорослі i діти дивилися на нас i добре знали, що довго доведеться чекати, поки знову появиться хліб в Ужку.

Ерскін Колдуелл

Репортаж «Bread in Uzok» впервые опубликован в иллюстрированном сборнике «When you think of me», New York, 1936.  

Когда мы платили за хлеб, лавочник-еврей добавил, сверх заплаченного, еще три буханки от себя. Когда же мы спросили, зачем он это сделал, он просто сказал: потому, что мы собираемся в Ужок.

 

Собираясь в путешествие в Ужок, вы представляете, что выбираетесь на край света. Но добравшись в село, сразу убеждаетесь, что это не так, – на вершинах гор, за несколько километров, начинается территория Польши. Высоко на гребне Карпатских гор, на открытой поляне, поперек дороги проведена линия, вдоль которой стоят пограничники со штыками на винтовках, ни днем, ни ночью не сводя глаз друг с друга.Но в Ужгороде, который является чем-то вроде аванпоста цивилизации, среди населения бытует мнение, будто Ужок – край мира.

Ужок – не найсхідніше село Карпатского края, им есть Ясиня; но Ужок является самым северным поселением. И лишь тогда, когда вы впервые видите его жителей, понимаете, почему кое-кто считает Ужок краем мира.

Водитель такси из Ужгорода бывал в Ужку и раньше и считал, что из него достаточно и однажды. Он рассказывал нам, что после поіздки в Ужок в течение трех ночей не мог заснуть. Чтобы только не ехать туда снова, он предложил рассказать о Ужок и тем самым избавить нас от хлопот, связанных с поездкой.

Тем временем большая толпа собралась на улице вокруг нас, и мы подгоняли водителя, чтобы он еще раз подсчитал, во сколько крон обойдется нам поездка. Получилась довольно внушительная сумма, таксист в конце-концов решил, что ему стоит ехать. На несколько минут он отлучился.

Вернулся с пистолетом и дополнительной коробкой патронов. Но, кроме этого, принес еще пять буханок черного хлеба. Владелец русинского гостиницы, который несколько минут назад стоял в толпе, что окружила нас, принес три буханки хлеба и вручил ix с таким видом, будто мы отправляемся в кругосветное путешествие на лодке. Вслед за ним подошел I чешский полицай, стоявший с краю тротуара и слушавший наши дебаты с водителем. Он протянул нам пакет, в котором тоже были две буханки. Исполнившись вдруг каким-то неведомым волнением, мы зашли в магазин и купили целый ворох буханок, не зная, собственно, для чего. А когда мы платили за хлеб, лавочник-еврей добавил, этаж заплаченного, еще три буханки от себя. Когда же мы спросили, зачем он это сделал, он просто сказал: потому, что мы собираемся в Ужок.

Несколько раз уже в дороге мы спрашивали водителя, почему же везем столько хлеба в Ужок и почему и владелец отеля, и полицай, и лавочник дали нам хлі6а, чтобы завезти туда. Его ответ был один: приедете в Ужок, увидите.

Село Ужок вынырнуло неожиданно за поворотом, как и следовало ожидать. Оно было удивительно красивым. По обе стороны звивістої дороги, почти вдоль двух километров, расположились два ряда белоснежных, с темными соломенными крышами хаток. За домами — голые поля полого поднимались вверх на несколько сотен метров, пока на полдороге к подножию гор не сливались с широкими снежными одеялами. А дальше, выше над снегом, зеленые еловые линии. Прямо на север, на гребне пряди самых высоких гор, пролег польскую границу.

Стояла ранняя весна. И поле, и дома были мокрыми от снега, который уже таял. Мы остановились над ручьем. В это время мы уже находились в селе. Домики расположились вдоль дороги на определенном расстоянии друг от друга. Трое или четверо детей игралось в ледяной воде, строя дамбу через ручей. Никто не работал на поле, не видно было людей и возле домов. Не более чем в одной из шести домиков поднимался дым.

Через несколько минут по обе стороны дороги начали открываться двери. Первыми выходили дети, они ведь смелее. Потом появились мужчины, а уже за ними – женщины. Пока мы снова смогли сесть в автомобиль, вокруг нас уже собралось до тридцати пяти или сорока человек.

Водитель снова напомнил, что он уже был в Ужке раньше и хорошо знает, что надо сейчас делать. Он шагнул к чемодану, что была в багажнике машины, переложил пистолет в карман пальто и велел людям стоять на расстоянии. Они толкались, кричали. У водителя такси был толстый палка длиной как рука, которым он размахивал впереди себя, нервно нащупывая замок чемодана за спиной. Уже через несколько минут после прибытия в Ужок вокруг нас собралась толпа из 50 человек и начал просить хлеба, но это было еще не все. До нас продолжали бежать люди. Тогда мы поняли, почему везли хлеб в Ужок.

Чемоданчик, в котором лежали буханки, был открыт, и водитель наклонился за хлебом. Толпа начала протискиваться и толкаться. Минутой позже, увидев буханку хлеба в руках водителя, люди вдруг хлынули вперед. Водитель бросил хлеб обратно в чемоданчик, закрыл его и бросился на людей с палкой, пригрозив, что вынет пистолет, если не уступят. Люди отошли назад на несколько шагов, но кричали еще громче.

Первый буханка был разрезан большим ножом, который мы привезли с собой, и первый кусок хлеба достал преждевременно постаревший мужчина. Он повернулся и стал проталкиваться назад сквозь толпу, таща за собой мальчишку лет шести. Hi разу он не оглянулся. По дороге домой он держал кусок хлеба обеими руками и взволнованно по-отечески что-то говорил парню. Говорил ему, пожалуй, что есть хлеб только в доме, что не съедят его весь, сразу, а будут жевать повльно, по кусочку, чтобы хватило надольше. Вошли они в дом под крышей, так и не оглянувшись. Закрыли двери и заперли их на засов.

Люди вокруг машины умоляли куска хлеба. Некоторые из них выпрашивал хотя бы малый кусок, если не могли получить целых полбуханки. Старенькие женщины просили дать им хоть ломтик, если не больше. На глазах некоторых появились слезы, они стали на колени, умоляя дать им хоть хрупкую хлеба.

Когда половина привезенного хлеба была роздана, водитель закрыл чемодан, замкнув его. Под мышкой государств еще целый буханка. Едва треть людей получила хлеба.

Последний буханку разрезал надвое, одну часть достала малая девочка, вторую-одна из стареньких женщин. Старушка благодарила Бога за подарок, а слезы катились с глаз. Бона, казалось, смотрела на нас незрячими глазами. Ее руки дрожали настолько, что пришлось прижать хлеб к груди, чтобы не выпустить.

– Семь лет назад я последний раз пробовала хлеб, – сказала она дрожащим голосом. – Семь лет назад я в последний раз чувствовала вкус хлеба во рту.

– Я бы хотел дать вам больше, – сказал водитель. – Но хлеба слишком мало, чтобы наделить так много людей.

– Я не прошу больше, – сказала она рыдая и поглаживая скорину, – Я лишь хотела почувствовать вкус хлеба еще раз перед смертью и теперь я имею такую возможность.

– Почему у вас не было хлеба все это время? – спросили ее.

– Венгерский граф не хочет, чтобы кто-то жил на этой земле. Он говорит, что люди пугают диких кабанов, которых он держит здесь для охоты.

– Все крестьяне здесь так голодны, как вы?

– Голодают пять или шесть сотен. Граф сердится, потому что думает, что государство намерено забрать у него землю и дать ее нам. Он сказал, что до тех пор не даст нам ни работы, ни хлеба, пока этот край будет принадлежать к Чехословакии.

– За вашими домами поля. Вы должны иметь право обрабатывать их, чтобы не голодать. Вы же могли бы выращивать на них зерно, не так ли?

- Нет в моем доме ни зерна пшеницы, чтобы засеять поле, - ответила женщина. – Семь лет назад, когда голодали, поели и семена. Есть еще немного овса, но из овса хлеба не испечешь. Я мелю овес и варю его с водой. И это все.

Женщина склонила голову, как в молитве, и гладила ломоть хлеба дрожащими пальцами. Вернувшись, она прошла сквозь толпу, которая расступилась перед ней, и медленно поцвела в дом. Хата была, как и все другие с темно-рыжей соломенной кровлей, почти совсем черной, и побеленными саманными стенами. Стены хижины не были выше старушку, она даже пришлось немного наклониться, когда переступала порог. Стремительная крыша была почти втрое выше стены, и здание имело вид малого белого Каменца под толстой кучей почти черной травы. Женщина вошла в дверь, закрыла их, заперев на засов.

Хоть почти половину хлеба было отдано, люди, которые застыли в ожидании, не просили уже дать и того, что осталось. Даже те, что видели хлеб в чемодане и почувствовали его запах, но не получили ни кусочка, не просили. Они стояли молчаливо вокруг забризканого болотом автомобиля и смотрели на нас. Когда мы сказали, что відїжджаємо, они и тогда молчали. Но когда мы двинулись с места, кое-кто из них пытался бежать следом, хотя когда мы проехали с полкилометра, возвращали обратно.

Мы спросили водителя, почему он не отдал весь хлеб. Он пояснил, что в другом самом отдаленном конце села живут еще голоднее, и они должны получить то, что осталось. Мы начали возражать, что не имеет значения, кому отдать хлеб, самое важное – чтобы раздать его как можно скорее. Водитель покачал головой и напомнил, что он уже раньше был здесь и не решился бы поехать во второй конец села без хлеба.

Мы медленно ехали вверх извилистой дорогой среди двух рядов похожих друг на друга избушек. Много детей играли группками вдоль ручья, но взрослых не было видно, они были в своих домах. Село приобретало все беднее и нищего вида. Дома не были другие по размеру, форме или внешним видом; но группки детей были большие и беднее одеты.

Мы остановились во второй раз, когда центр села был позади. Только два магазина были в селе и обе небольшие. Водитель объяснил, что люди, которые не имели хлеба, не имели и денег, чтобы покупать что-либо в магазинах. И снова дети были первыми, кто подошел к автомобилю, когда мы остановились. Некоторые из них уже знали запах хлеба и столпились у задней части машины, где был чемодан. Взрослые не спешили выходить из домов, как и в той первой части Ужка, где мы уже останавливались. Они вели себя осторожно, с подозрением, предусмотрительно изучаю ли мы друзья или сборщики дани (экзекуторы).

Водитель, вооружившись палкой и пистолетом, подошел к чемодану, быстро распахнул ее – пока еще не собралась толпа. Быстро разломал несколько буханок по половине I раздал куски детям. Ti схватили куски хлеба, будто голодные собаки, бросающиеся на еду, и вне себя помчались в направлении домов, боясь, чтобы не забрали в них хлеб, если замешкаются на дороге. На это время люди в домах уже увидели хлеб и начали сломя голову бежать к нам. Водитель был начеку. Он закрыл чемодан, кричал людям, чтобы уступили, пугал их палкой и пистолетом. Так сдерживал их, пока не протянул руку в чемодан и вынул хлеб.

Первый человек, получив хлеб, прижал его к животу, как мяч, и побежал в дом, будто все в жизни зависело от этого. В спешке не закрыл даже дверь и не закрыл их на засов. Войдя, подал хлеб старшей из женщин. Это была его мать. Жена же смотрела на кусок черного хлеба глазами, что почти вылезали из орбит. Дети обступили бабушку и умоляли дать хоть крошку. Мужчина и женщина смотрели, как в тумане, на то, как бабушка резала хлеб на маленькие, величиной с большой палец, кусочки. Надо было накормить двенадцать детей. А были еще и отец, и мать, дедушка и бабушка.

Шестнадцать человек переполнили единую комнату дома так, что едва мог бы войти туда еще один человек. Под одной из кроватей лежала свиноматка и шестеро малых поросят. Она похрюкивала жалостно, а малые поросята пищали с голоду у обвисших сосков.

После того, как хлеб был поделен на много маленьких кусочков, наделили по одному каждого ребенка. Тогда все взрослые за исключением бабушки, взяли по кусочку и жевали хлеб удивительно и медленно. Старушка покачала головой и отказалась взять хлеб.

- Я не пробовала хлеба девять лет. Боюсь, – сказала она.

Никто не побуждал ее, но она взяла один кусочек, что мог бы принадлежать ей, и отдала своему старому. Тот посмотрел на нее, не сказав однако ничего, взял хлеб. Подавая его, старушка задержала на мгновение дольше усохшую руку, которая коснулась его руки. Глаза дедушки заволокла пелена слез, и он не мог видеть, куда ушла жена. Никто не заметил, как она открыла заднюю дверь и тихонько вышла за дома.

Водитель раздал весь хлеб. Несколько человек и детей подошли к багажнику и заглянули в чемоданы, когда водитель открыл ее, чтобы убедить людей, что хлеба уже не осталось. Ti, кто не получил ни крошки хлеба, стояли на дороге, рассматривая и нас, и машину.

Нас не спрашивали, вернемся ли в Ужок снова, привезем ли еще хлеба. Казалось, люди умные, что, возможно, пройдет много времени, пока опять кто-то приедет. А скорее всего приехать может сборщик налогов. Здесь хорошо знали, что лучше не ожидать подобного.

Люди стояли, наблюдая нас огорченно, их рваные серые домотканые штаны и зипуны казались еще более поношенными и обшарпанными, чем мы их увидели час или два назад.

– Спасибо, – сказал кто-то в толпе. - Пусть бог вас благословит.

Водитель спрятал пистолет, который брал с собой. Выбросил прочь дрючок. Теперь он был не нужен. Выгреб несколько крошек черного хлеба со дна чемодана. Наклонившись, собрал указательным и большим пальцем оставшиеся крошки. Прежде чем он собрался бросить их, десятки рук протянулись к нему, и еще раз мы услышали голоса, которые просили хлеба. Водитель высыпал крошки в одну из протянутых рук, закрыл чемодан. Худые лица вокруг нас еще больше вытянулись, голоса стихли.

Взрослые и дети смотрели на нас и хорошо знали, что долго придется ждать, пока снова появится хлеб в Ужке.

Эрскин Колдуэлл