Маргінальна моя Україна

Я что-то хотел умное написать, или хлёсткое к завтрашнему дню.

Но лучше меня написал Олександр Кривенко, трагически погибший в 2003г., которого хоронила масса львовян.

И действительно, наша страна настолько стала несвободна, что сегодня за написанное автором в 1993г., сажают на нары, а самого автора свидомая тусовка, видимо затравила бы, как пытались сделать с Русланом Коцабой.

Оцените материал, он того стоит:

50 років тому народився Олександр Кривенко, легендарний редактор і видавець 1980-90-х років. З цієї нагоди ІП ще раз нагадує читачам його програмний текст 20-річної давнини - "Маргінальна моя Україна". В наш час засилля пострадянського і націоналістичного "совка" цей маніфест культурного опору більш ніж актуальний.

--------------

У цій статті, як ніколи, боюся залишитися незрозумілим. Тому спробую детально розшифрувати спрощену символіку асоціації.

Хай друкують ті, хто вміє читати між рядками. Хай зрозуміють ті, хто звик трактувати друковане слово як остаточну істину. Тут написано не одкровення, попри всю одкровенність, а лише передчуття правди. 

Не люблю нинішню Україну. І не лише сьогоднішню, заматеріалізовану, тобто дану в об'єктивній реальності, державу - виплід безхребетної і тупої посткомуністичної еліти та рагульської маси. 

Неможливо любити не лише клерків-хапуг, а й непідкупних патріотів, які розуміють patria як стару діву у вишиванці й незатрасканому вінку або як мікроцефала з налитими кров'ю очима при слові "москаль" або "жид". 

Годі любити Україну містичну - компіляцію поганських вірувань, героїчних традицій та сентиментальних вивержень. "Заунывные песни моей Родины", влучно визначив цей стан свідомості Шевченко.

"Заунывно" бути наприкінці XX століття січовим стрільцем. Вульгарно співати, що "ми тую червону калину піднімемо", якщо кущ отої калини знаєш лише з малюнка в дитячій читанці.

Помощь сайту Сбербанк: 4274 3200 6835 7089

 

Жлобно правити тризну за померлими від голоду 33-го в Оперному театрі. У театрі треба слухати оперу, бо будь-яка театральна споруда служить у першу чергу для видовищ.

Мої батьки пухли з голоду в 33-му, а тисячі галичан, які демонстрували свою жалобу в річницю Голодомору, про голод знають лише те, що він був. І те, що Сталін його спровокував. Для одних важливо те, що вони не здохли, для інших - те, що вони дістали престижне запрошення на урочистість по тих, хто здох. 

Я не можу любити містично-героїчну Україну з її кредо "пан або пропав". Колись мої предки - простодушні східняки - перейшли Батиєві дорогу до Європи, не думаючи наскільки це доцільно.

Принципові українці врятували європейців ціною власного життя, свободи і врешті-решт - свого місця в Європі. А хитренький галичанин Данило зігнувся перед Батиєм і збудував державу, з якої пішла сучасна Україна.

Врешті, необов'язково ходити вглиб віків. Поет Стус ціною власного життя ствердив нескореність неіснуючої нації, а в той час відомий поет ціною лизоблюдства сприяв формуванню цієї нації. 

Власні імена в даному контексті - не самоціль. Це радше повчальний приклад для тих, хто відчуває лише гордість чи втіху від приналежності до українського народу. 

Господь покарав дуже тяжко - велів народитися українцем в Україні. Ця думка не нова. Подібне писали Пантелеймон Куліш та Іван Франко. Я не тягнуся стати в ряд з ними. Ми всі й без того в одному ряду.

 

Квітень 2003-го. Друзі проводжають Сашка Кривенка на місце останнього спочину на Личаківському цвинтарі у Львові

 

Бути українцем - це покута. Любити покуту - значить бути мазохістом. Цього дива не бракує в нашім краю - від банальних проявів солодунства через спів патріотичних пісень за чаркою до більш вишуканих форм масового маразму, як-от відродження козацтва (добре, що хоч німців-тевтонців не відроджують). 

Синдром мазохізму розлився повсюдно - від дідусів у строях січових стрільців на вулицях Львова до мешканців Новограда-Волинського, де в кафе горілку можна заїсти лише сирниками і нічим іншим. 

Можна бути щасливим, тяжко покутуючи. Такими щасливцями, здається, були перші християни. Хоча порівняно з сумнівами й стражданнями самого Христа їхня одержимість виглядає надто українською.

Моральний імператив "пан або пропав" вигадали ще наші предки лише для того, аби закамуфлювати неминучий вислід колізій українського буття - звісно ж, що пропав. А перспектива стати паном - розрада на зразок царства небесного, в яке всі вірять, але мало хто надіється побачити. 

Врешті, про яку Україну можна говорити наприкінці XX століття? Природні умови та довкілля після всіх експериментів змінилися настільки, що порівнювати їх навіть з недалеким минулим ризиковано. Матеріальне виробництво, етика відносин, система вірувань зазнали кардинальних змін.

Український генотип після всіх етноцидів, з Чорнобилем вкупі, змінився, мабуть, і на молекулярному рівні. На зміну традиційній селянській етнічній спільності приходить модерна урбаністична політична єдність.

Вишневих садків лишилося обмаль, хрущів нема взагалі, чуб оселедцем уже давно не є ознакою приналежності до певної соціальної касти, чорнобриві кохаються з москалями, турка воювати не треба. 

Сьогоднішня Україна подібна на колишню, плекану уявою, приблизно так само, як сьогоднішня Франція - на королівство якогось з Людовиків. Чи люблять французи Францію, я сумніваюся, особливо жовтошкірі або чорношкірі вихідці з колишніх колоній. Цікаво, чи зросла б їхня національна свідомість від публічного носіння кимось мушкетерських строїв або вуличних співів про Трістана та Ізольду? 

Любити міфічну Україну легко у стані юнацького максималізму. Варто ж статус одержимого героя мимохідь змінити на статус пересічного гречкосія, як зміниться шкала цінностей.

Любов до абстрактної стражденної України поступається місцем прив'язаності (може, і любові) до конкретного ландшафту, міста, квартири, дітей, кулінарних виробів, цигарок, сусідів, приятелів, автомобіля тощо. Не випадково саме гречкосії завжди будували державу, залишаючи героям гинути за її побудову. 

Не мною сказано, що в одну річку зайти двічі важкувато. Можна, звичайно, спробувати відродити кобзарську традицію, але тоді випускникам консерваторії треба виколювати очі. Воно, звичайно, нескладно, от тільки чи потрібно?

Можна згадати традиції Івана Гонти і різати ляхів (жидів, москалів) задля побудови Української держави. От тільки як бути з тим фактом, що ті ляхи (жиди, москалі) є громадянами вже існуючої держави? 

Якщо сьогодні хтось голосить "Україна для українців", то йому слід би уточнити - для політичних українців. Бо етнічних українців залишилося, мабуть, чоловік сорок, враховуючи всі кровозмішення з часів половецьких. 

Якщо обстоювати ідею етнічної України, то треба насамперед відмовитися від колонізованих українцями Донбасу, Криму, південних степів, Слобожанщини, частини Буковини, а про Кубань і Зелений Клин взагалі слід забути.

Чомусь жоден із безкомпромісних апологетів формування нації та держави на етнічному принципі подібні думки не висловлює. Побоюючись, мабуть, за своє реноме правовірного націоналіста. 

Між тим, і націоналізм - як засіб здобути національну державу - після грудня 1991 рокупотребує переосмислення. Сьогодні на часі не виборювання держави як такої, а її захист - політичний, військовий, економічний, культурний, соціальний, екологічний. Захист не лише від Росії, а й від Заходу. Захист як зміцнення, розвиток, збагачення.

Мало би йтися не про вимушену агресивність поневоленої нації, а про органічну агресивність державної нації. Не про націоналізм, а про щось ближче до шовінізму. Українська культура й духовність, українське інтелектуальне й матеріальне багатство мають втрутитися в усталену ієрархію світових авторитетів. 

Хлопчаки, які волають "Україна для українців", нагадують мені дідусів на дискотеці. Люди з молодою кров'ю мислять інакше - "Світ для України".

"Зрівняємось з вами, хлоп'ята",- думаю я, дивлячись на американців чи німців. Маємо вже досить маргінальної, забиченої, вузьколобої України. Я люблю іншу.

Написано в 1993 році для газети "Поступ"

Николай Терещенко

 

Автоперевод на русский язык:

50 лет назад родился Александр Кривенко, легендарный редактор и издатель 1980-90-х годов. По этому случаю ИП еще раз напоминает читателям его программный текст 20-летней давности - "Маргинальная моя Украина". В наше время засилья постсоветского и националистического "совка" этот манифест культурного сопротивления более чем актуален.

--------------

В этой статье, как никогда, боюсь остаться непонятым. Поэтому попробую детально расшифровать упрощенную символику ассоциации.

Пусть печатают те, кто умеет читать между строк. Пусть поймут те, кто привык трактовать печатное слово как окончательную истину. Здесь написано не откровение, несмотря на всю одкровенність, а лишь предчувствие правды. 

Не люблю нынешнюю Украину. И не только сегодняшнюю, заматеріалізовану, то есть данное в объективной реальности, государство - плод бесхребетной и тупой посткоммунистической элиты и рагульської массы. 

Невозможно любить не только клерков-хапуг, но и неподкупных патриотов, которые понимают patria как старую деву в вышиванке и незатрасканому венке или как мікроцефала с налитыми кровью глазами при слове "москаль" или "жид". 

Невозможно любить Украину мистическую - компиляцию языческих верований, героических традиций и сентиментальных извержений. "Заунывные песни моей Родины", метко определил это состояние сознания Шевченко.

"Заунывно" быть в конце XX века сечевым стрелком. Вульгарно петь, что "мы тую красную калину поднимем", если куст этой калины знаешь только из рисунка в детской читанці.

Жлобно править тризну по умершим от голода 33-го в Оперном театре. В театре надо слушать оперу, потому что любая театральная сооружение служит в первую очередь для зрелищ.

Мои родители пухли с голода в 33-м, а тысячи галичан, которые демонстрировали свою траур в годовщину Голодомора, о голоде знают лишь то, что он был. И то, что Сталин его спровоцировал. Для одних важно то, что они не сдохли, для других - то, что они получили престижное приглашение на торжество по тех, кто сдох. 

Я не могу любить мистически-героическую Украину с ее кредо "пан или пропал". Когда-то мои предки - простодушные восточники - перешли Батыю дорогу в Европу, не думая насколько это целесообразно.

Принципиальные украинцы спасли европейцев ценой собственной жизни, свободы и в конце концов - своего места в Европе. А хитренький галичанин Даниил согнулся перед Батыем и построил державу, с которой пошла современная Украина.

Наконец, необязательно ходить вглубь веков. Поэт Стус ценой собственной жизни подтвердил непокорность несуществующей нации, а в то время известный поэт цене лизоблюдства способствовал формированию этой нации. 

Имена собственные в данном контексте - не самоцель. Это скорее поучительный пример для тех, кто испытывает только гордость или радость от принадлежности к украинскому народу. 

Господь наказал очень тяжело - велел родиться украинцем в Украине. Эта мысль не нова. Подобное писали Пантелеймон Кулиш и Иван Франко. Я не тянусь стать в ряд с ними. Мы все и без того в одном ряду.

Быть украинцем - это епитимья. Любить епитимью - значит быть мазохистом. Этого чуда не хватает в нашем крае - от банальных проявлений солодунства через пение патриотических песен за рюмкой до более изысканных форм массового маразма, как возрождение казачества (хорошо, что хоть немцев-тевтонцев не возрождают). 

Синдром мазохизма разлился повсеместно - от дедушек в костюмах сечевых стрельцов на улицах Львова к жителям Новограда-Волынского, где в кафе водку можно заесть только сырниками и ничем другим. 

Можно быть счастливым, тяжело покутуючи. Такими везунчиками, кажется, были первые христиане. Хотя по сравнению с сомнениями и страданиями самого Христа их одержимость выглядит слишком по-украински.

Моральный императив "пан или пропал" придумали еще наши предки только для того, чтобы закамуфлировать неизбежный исход коллизий украинского бытия - конечно же, пропал. А перспектива стать господином - утешение вроде царства небесного, в которое все верят, но мало кто надеется увидеть. 

Наконец, о какой Украине можно говорить в конце XX века? Природные условия и окружающая среда после всех экспериментов изменились настолько, что сравнивать их даже с недалеким прошлым рискованно. Материальное производство, этика отношений, система верований претерпели кардинальных изменений.

Украинский генотип после всех етноцидів, с Чернобылем вместе, изменился, пожалуй, и на молекулярном уровне. На смену традиционной крестьянской этнической общности приходит современная урбанистическая политическая единство.

Вишневых садов осталось мало, жуков нет вообще, чуб оселедцем уже давно не является признаком принадлежности к определенной социальной касты, чорнобриві занимаются любовью с москалями, турка воевать не надо. 

Сегодняшняя Украина похожа на прежнюю, плекану воображением, примерно так же, как сегодняшняя Франция - на королевство какого Людовиків. Любят французы Францию, я сомневаюсь, особенно желтокожие или чернокожие выходцы из бывших колоний. Интересно, выросло ли бы их национальное сознание от публичного ношения кем-то мушкетерських костюмов или уличных песнопений про Тристана и Изольду? 

Любить мифическую Украину легко в состоянии юношеского максимализма. Стоит же статус одержимого героя мимоходом изменить на статус рядового гречкосія, как изменится шкала ценностей.

Любовь к абстрактной страждущей Украины уступает место привязанности (может, и любви) к конкретному ландшафту, города, квартиры, детей, кулинарных изделий, сигарет, соседей, приятелей, автомобиля и тому подобное. Не случайно именно неучи всегда строили государство, оставляя героям погибать за ее построение. 

Не мной сказано, что в одну реку зайти дважды тяжеловато. Можно, конечно, попробовать возродить кобзарскую традицию, но тогда выпускникам консерватории надо выкалывать глаза. Оно, конечно, несложно, вот только нужно ли?

Можно вспомнить традиции Ивана Гонты и резать ляхов (жидов, москалей) ради построения Украинского государства. Вот только как быть с тем фактом, что те ляхи (жиды, москали) являются гражданами уже существующего государства? 

Если сегодня кто-то кричит "Украина для украинцев", то ему следовало бы уточнить - для политических украинцев. Потому что этнических украинцев осталось, пожалуй, человек сорок, учитывая все кровосмешение со времен половецких. 

Если отстаивать идею этнической Украины, то надо прежде всего отказаться от колонизированных украинцами Донбасса, Крыма, южных степей, Слобожанщины, части Буковины, а про Кубань и Зеленый Клин вообще следует забыть.

Почему-то ни один из бескомпромиссных апологетов формирования нации и государства на этническом принципе подобные мнения не высказывает. Опасаясь, видимо, за свое реноме правоверного националиста. 

Между тем, и национализм - как средство получить национальное государство - после декабря 1991 года требует переосмысления. Сегодня актуальна не борьба государства как таковой, а ее защита - политический, военный, экономический, культурный, социальный, экологический. Защита не только от России, а от Запада. Защита как укрепление, развитие, обогащение.

Мало бы идти речь не о вынужденной агрессивность порабощенной нации, а об органической агрессивность государственной нации. Не о национализме, а о что-то ближе к шовинизму. Украинская культура и духовность, украинское интеллектуальное и материальное богатство должны вмешаться в сложившуюся иерархию мировых авторитетов. 

Мальчишки, которые кричат "Украина для украинцев", напоминают мне дедушек на дискотеке. Люди с молодой кровью мыслят иначе - "Мир для Украины".

"Зрівняємось с вами, ребята",- думаю я, глядя на американцев или немцев. Имеем уже достаточно маргинальной, забиченої, вузьколобої Украины. Я люблю другую.

Написано в 1993 году для газеты "Поступ"