ГОЛОД У КИЄВІ

«Вони хочуть заморити нас повільною смертю. Очевидно, не зручно всіх постріляти»

 

От редакции: LIVA.com.ua публикует фрагменты из работы голландского историка Карела Беркгофа «Жатва отчаяния: жизнь и смерть в Украине под нацистской властью». Эта книга рассказывает об искусственном голоде, который был организован в Киеве нацистским оккупационным режимом с целью уничтожения его «гнилого с расовой точки зрения» населения – о чем открыто говорили высокопоставленные гитлеровские чиновники. Суточная норма эрзац-хлеба, которую определили для киевлян оккупанты, была меньшей, чем в блокадном Ленинграде, а полиция отбирала продукты у горожан, которые пытались принести их из села. Этот важный фрагмент исторической памяти украинцев конъюнктурно замалчивается украинскими историками – как и предвоенный голод в Закарпатской Украине. Однако исследование Карела Беркогофа крайне актуально сейчас, когда Киеву вновь пытаются навязать власть нацистов – тщательно стирая правду о том, каким был их оккупационный режим в украинской столице.

Автоперевод внизу статьи

Нацисти планували зліквідувати «російську» промисловість і знелюднити «російські» міста. Безпосереднім результатом цього наміру стала безжальна політика заморення голодом столиці України Києва, яка вия­вилася доволі ефективною і спричинила масштабні наслідки. Голод у Києві був не таким спустошливим, як деінде в окупованій нацистами Европі - в Атенах з осені 1941 року до середини 1942 року (тут його пощастило пом’якшити завезенням канадського хліба), на заході Нідерландів наприкінці 1944 року й на початку 1945 року й у великих єврейських ґетах Центрально-Східної Европи впродовж усієї війни. Він також поступався масштабами голодові, що його пережив, у період недовгого перебування під німецькою військовою адміністрацією, Харків. Проте київський голод відіграв важливу роль у повсяк­денному житті Центральної України: недоїдання і смерті, до яких він спричи­нився, зробили населення запеклим ворогом німецької влади.

«Київ повинен голодувати»

Розмову про голод у Києві слід розпочинати з Гітлера, чиї принагідні вислов­лювання на тему «російських» міст ставали загальним орієнтиром для нацистської політики. Перше Гітлерове розпорядження, яке спеціяльно стосувалося Києва, да­товано 12 серпня 1941 року, коли Вільгельм Кайтель надіслав зі ставки фюрера ди­рективу зупинити наступ на Київ, позаяк «є пропозиція зруйнувати місто запалю­вальними бомбами й артобстрілом, тільки-но постачальні позиції дадуть для цього можливість». 18 серпня генерал Франц Гальдер переповів Гітлерів наказ щодо Києва грубо й лаконічно: «зруйнувати дощенту». Половину справи мала зробити авіяція. Однак у кінцевому підсумку Київ не вдалося знищити в такий спосіб - мабуть, забракло бомб. Гітлер лютував. Через рік у «Вервольфі», заявивши, що Ленінград слід зрівняти з землею, він пригадав, як «сильно розлютився, коли повітряні сили не змогли завдати нищівного удару по Києву». «Урешті-решт, - до­дав Гітлер, - рано чи пізно ми маємо це зробити <...>».

Проте ні Київ, ані жодне інше велике «східне» місто не «зрівняли з зем­лею», як того прагнув Гітлер, - тож німцям не залишалося нічого, крім як морити людей голодом. 16 вересня 1941 року, за три дні до здобуття Києва, Герман Ґеринґ, райхсміністр економіки, провів у себе засідання із представ­никами армії, Господарського штабу «Схід» та Гербертом Баке, виконувачем обов’язків міністра у справах провізії та сільського господарства (з травня року - міністра), котрий у травні 1941 року схвалив ідею виморення голодом мільйонів городян. Ґеринґ підтримав план Баке. Передбачалося не дати «циганоподібному населенню» «жерти» провізію, яку захопили німці. «На окупованих землях слід керуватися принципом, згідно з яким належний харч отримуватимуть лише ті, хто працює на нас. Ми б не змогли нагодувати все населення нових окупованих територій, навіть якби схотіли». У випадку великих міст діяла загальна Гітлерова настанова, яку озвучив Ґеринґ: «З економічних міркувань окупація великих міст небажана. Економічно вигідніше їх блокувати».

З    жовтня керівник СС Гайнрих Гімлер відвідав Київ у перебігу поїздки цен­тральною та південною Україною. Мабуть, через те, що Київ упродовж кількох сторіч користувався Магдебурзьким правом, він уважав його німецьким містом і навіть називав «Кірофо». По тому Гімлер зустрівся з Гітлером. Запис їхньої бесіди за обідом 5 жовтня не містить згадок про страти в Бабиному яру, що відбулися тижнем раніше, однак засвідчує, що Гімлер, на власні очі побачив­ши вбого зодягнених киян, внутрішньо погодився з думкою фюрера, що з ними треба щось робити. Люди на київських вулицях, за його словами, виглядали жахливо «по-пролетарському» - мовляв, без 80-90% їх можна «легко обійтися». Аналогічне перше враження про мешканців Києва виніс оберґрупенфюрер СС Фридрих Єкельн: вони здалися йому «гнилими з расового погляду». Нацист Фриц Заукель, перебуваючи в Україні восени 1941 року, чув розмови, дуже близькі за духом до плану Баке. За його словами, на загальну думку німецьких чиновників «принаймні від десяти до двадцяти мільйонів» місцевих жителів по­мруть від голоду впродовж зими. Ото Бройтиґам, заступник голови Головного політичного відділу Райхсміністерства окупованих східних територій, свідчив, що «слова «Київ повинен голодувати» стали ходячою фразою, яку холоднокровно повторювали наші аграрники». Мабуть, із цим було пов’язано проблему статусу Києва в Райхскомісаріяті. Ще 18 жовтня Гітлер передбачив, що в місті впродовж зими «можуть легко виникнути харчові проблеми і, як наслідок, заворушення». Мабуть, це й була головна причина того, що столицею Райхскомісаріяту зробили не Київ, а провінційне Рівне.

Більшість керівників Вермахту активно підтримали політику голоду і заходилися психологічно обробляти рядовий склад армії, наголошуючи на уявній потребі прогодовувати себе з землі та надсилати харч до Райху, а водно­час обвинувачуючи в усіх харчових проблемах совєтський режим. Військова пропаганда ясно формулювала нацистську настанову: підгодовувати міс­цевих - означає красти в Райху. «Кожен грам хліба або іншого харчу, який я з милосердя віддаю населенню окупованих територій, я забираю в німецького народу, а отже, у своєї сім’ї <...>. Тому німецький солдат повинен залишатися незворушним перед голодними жінками й дітьми. Якщо він не витримає, то поставить під загрозу прохарчування нашого народу. Ворог нині зазнає тієї долі, яку він готував для нас. Але нехай він сам несе відповідальність перед світом та історією».

Конкретних форм політика голоду набрала в директивних документах. 4 вересня 1941 року Господарський штаб «Схід» видав наказ щодо харчуван­ня міського населення на «сході», а наступного дня Господарська інспекція «Південь» поширила його як цілком таємну директиву серед своїх структурних підрозділів, додавши, що «виділення» харчу цивільному міському населенню слід «обмежити до найпотрібнішого», супроводжувати прискіпливим нагля­дом і поширювати переважно на тих, хто безпосередньо перебуває на службі в німців. Максимальні норми денного харчового пайка передбачали всього-навсього 300 грамів хліба на людину. 4 листопада Господарський штаб «Схід» замінив свій вересневий наказ. (Як і попередній документ, він не поширювався на сільське населення, котре, як уважали, перебувало на самозабезпеченні). У нових інструкціях було проголошено, що населення слід забезпечити провіянтом «лише остільки, оскільки це не шкодитиме німецьким інтересам». Було зрозуміло, проте, що проблем не уникнути - адже «безжальний грабунок і руйнування, вчинені більшовиками, завдали великого удару господарському й торговельному життю на окупованих територіях». «У зв’язку з цим, - ішло­ся в документі, - корінне населення, особливо у великих містах, неуникненно зазнає нужди й злиднів». Пропаганда мусила раз у раз повторювати, що в усьому винуваті більшовики. Обсяги харчового постачання слід «попервах мінімізувати, щоб змусити населення спожити наявні запаси і запобігти будь-якій шкоді нашим Збройним Силам». Відтепер видавати м’ясо та сало було за­боронено; ріпа, буряк і морква мали замінити традиційну картоплю, а гречка і просо - традиційні хлібні злаки. Планових максимальних показників слід було досягати «помалу», хоч вони й були заниженими. На півдні ті, хто виконував «суспільно корисну роботу», мали отримувати не більше ніж 2000 грамів хлі­ба, 2500 грамів картоплі, 100 грамів м’яса і 100 грамів сала на тиждень; до того ж у директиві було застережено, що право на такі максимальні норми могло мати не більше 20% усього корінного населення. Люди, зайняті важкою фізич­ною працею на підприємствах, які відповідали «німецькому інтересу», могли отримувати трохи більше (2500, 3500, 200 і 150 грамів відповідно). Ті, чия ро­бота не була «варта згадки», діставали менше (1500, 2000, 0 і 70 грамів відпо­відно), а діти до 14 років та євреї могли розраховувати в найкращому випадку на 750 грамів хліба, 1000 грамів картоплі та 35 грамів сала. Треба зазначити, що ці норми відбивали не реальність, а програму-максимум, яку, можливо, по­щастить реалізувати колись. Господарський штаб «Схід» очікував, що «справді надзвичайна ситуація» «виникне дещо пізніше».

Карл фон Рок, командувач оперативного тилу групи армій «Південь», у віданні якого до 1942 року перебував Київ, народився 1880 року, а отже, був старшим за більшість нацистів. Він, схоже, переймався харчовою політикою. Невдовзі після 4 листопада члени його штабу зустрілися з представниками Господарської інспекції «Південь», наполігши при цій нагоді, що «слід за­безпечити годування населення до певного рівня, оскільки нам потрібно на­бирати людей для роботи. Ті, хто повинен працювати на нас у промисловості й торгівлі, не мусять аж так голодувати. Ідеться не про гуманітарну допомо­гу, а про цілком раціональний крок у німецьких інтересах». Однак голова південної інспекції генерал Ганс Штилер фон Гайдекампф різко заперечив - мовляв, треба «діяти радикально». Лише Гітлер у змозі змінити норми по­ставок. «Населенню буде сутужно, - визнав він. - Про тих, хто працює, ми подбаємо (звісно ж, тільки невеликими поставками), але не про їхні сім’ї та не про неробоче населення».

Були й інші німецькі військовики, які нарікали на бездушне ставлення до можливого голоду мільйонів. У жовтні генерал фон Райхенау як командувач Шостої армії таємно заборонив видавати будь-які харчі з польових кухонь на­селенню або військовополоненим. Проте в 1942 році навіть він, уже будучи головнокомандувачем групи армій «Південь», нарікав, що «голодна смерть і знищення мільйонів українців не мають жодного сенсу для німецьких за­войовників». Примітно, що з найгострішою критикою виступив генерал-лейтенант Ганс Ляйкауф, голова системи харчового постачання Вермахту в Райхскомісаріяті, - він розповсюдив датований 29 листопада 1941 року звіт од­ного армійського фахівця, який називав німецьку політику в Райхскомісаріяті «винищенням» «євреїв та населення великих українських міст, котрі, як-от Київ, не отримують жодного харчу».

Проте інші військові керівники знов заявляли про підтримку політики голоду. На гребені реалізації цієї політики щодо військовополонених новий командувач Одинадцятої армії Ерих фон Манштайн заявив, що нестача хар­чів у Райху змушує його армію годувати себе самостійно і відправляти як­найбільше харчів на батьківщину. «Великій частині населення, передусім у ворожих містах, доведеться недоїдати. Незважаючи на це, жоден із товарів, який батьківщина постачає [sic] коштом власних потреб, не можна з мірку­вань недоречної людяности роздавати полоненим і населенню, яке не пе­ребуває на службі в німецьких збройних сил». Ґеринг також наполягав на політиці голоду Він прокоментував дії Господарського штабу «Схід» на зу­стрічі з Розенбергом, Кохом та іншими у своєму Райхміністерстві авіяції 8 листопада. Ґеринг виявив «цілковиту байдужість» до «долі великих міст, зокрема Лєнінграда». «Ця війна мине під знаком найбільшого голоду від часу Тридцятирічної війни». Слід спиняти «будь-які тенденції до зростання загального рівня життя». Городяни отримуватимуть «обмаль харчу», і «щодо великих міст (Москва, Ленінград і Київ) на те поки що нема ради». «Наслідки цього будуть важкими, але їх не уникнути». Пізніше того-таки місяця він повідомив італійського міністра закордонних справ, що «цього року в Росії з голоду помре від двадцяти до тридцяти мільйонів людей. Мабуть, це й на краще, бо деякі народи слід винищити». Отже, оперативний тил групи армій «Південь» фактично не мав іншого виходу, як 15 листопада врешті-решт при­йняти наказ Господарського штабу «Схід» від 4 листопада.

Питання про харчові поставки не пройшло й повз увагу працівників цен­тральної адміністрації Райхскомісаріяту в Рівному. На своїй першій зустрічі З жовтня 1941 року вони одностайно погодилися, що жоден представник ко­рінного населення, крім етнічних німців, не повинен споживати понад якихось 1000 грамів хліба та 10-50 грамів м’яса на тиждень. Їхні остаточні інструк­ції щодо міст, видані в лютому 1942 року, майже не відрізнялися від директив Господарського штабу «Схід». Із категорії тих, хто працює в «німецьких інте­ресах», було вилучено велику кількість людей: працівників військових установ, підприємств харчової промисловости (цукроварень, млинів, хлібопекарень, скотобійних підприємств, молочарень, заготзерна тощо), лісопилень, фабрик ширвжиткових товарів (шкіряних заводів, миловарень, чинбарень) і комуналь­них підприємств. Ті, хто залишався в цій упривілейованій категорії, мали отри­мувати на тиждень не більше 2000 грамів хліба, 2500 грамів картоплі, 200 гра­мів м’яса та 500 грамів інших «харчових продуктів». Люди, які виконували найважчу фізичну роботу, могли розраховувати не більше ніж на 2500 грамів хліба, 3500 грамів картоплі, 300 грамів м’яса, 500 грамів інших «харчових про­дуктів» і 250 грамів цукру. «Членам сімей» обох категорій, «пересічним спо­живачам» і дітям (про євреїв уже навіть не згадували) належало діставати не більше 1500 грамів хліба, 2000 грамів картоплі та 100 грамів м’яса на тиждень (а тим часом взагалі обходитися без м’яса). Овочі мали видавати «залежно від наявних запасів». Було рекомендовано замість хліба видавати зернові культури нижчої якости, як-от гречку та просо, і категорично заборонено харчові картки, адже вони означали б, що незалежно від наявних запасів існує таке поняття, як право на харч. З огляду на Гітлерову ненависть до Києва ці політичні заходи мали для столиці далекосяжні наслідки.

Місто злидарів

До 1939 року Київ мав відносно добре продуктове забезпечення, але після нацистсько-совєтського пакту, а надто після червня 1941 року справи пішли на гірше. На той час у місті мешкало 850 тисяч осіб, із яких близько половини ста­новили українці, четвертину - євреї і шосту частину - росіяни. Проте, через совєтську евакуацію цивільного населення, мобілізацію до лав Червоної армії та розстріли в Бабиному яру чисельність населення різко скоротилася: станом на жовтень 1941 року в Києві залишилося тільки 400 тисяч населення.

За підрахунками представника Господарської інспекції «Південь», станом на 24 вересня у Києві харчових запасів городян мало вистачити на 8-14 днів. 30 вересня, коли цей обсяг продуктів от-от мав бути вичерпаним, інспекція су­воро заборонила завозити харчі до Києва. З мемуарної літератури відомо, що починаючи від жовтня німецькі поліцаї забороняли людям прибувати до міста й конфіскували харчі, що їх ті намагалися пронести з собою. Ярослав Гайвас - молодий мельниківець, котрий нелегально прибув до Києва із Галичини - ра­зом зі своїми товаришами вживав заходів, щоб запобігти голоду в місті. Його люди звернулися до «господарських кіл, в першу чергу колишніх кооперато­рів», і завдяки цьому до міста почав надходити провіянт. Гайвас пригадував, що чимало колгоспів давали продукти в обмін на боргові розписки. Потім, «коли вже здавалось, що діло піде, німецьке військове командування замкнуло місто, здержало доступ не лише автомашин, але й поодиноких людей». Мельниківка Ніна Михалевич згадувала про патрулі на мостах, які блокували завезення хар­чів наприкінці 1941 року й «забирали все» - тож мешканка Дарниці, яка носила молоко своїй доньці, мусила ховати його під великою хусткою. СД явно бре­хало, коли доповідало, що тієї зими кияни, які намагалися придбати їжу на селі і прослизнути назад до міста, майже не стикалися з перешкодами.

Великий харчовий транспорт прибув 9 жовтня 1941 року: селяни з Таращанщини, розташованої за 90 кілометрів на південь від Києва, привезли 128 підвід, навантажених 45 тоннами харчів, десятками тисяч яєць, птицею, са­лом, маслом і яблуками, - й усе це завдяки зверненню Українського Червоного Хреста. За словами Гайваса, німецьке командування впустило транспорт у міс­то за умови, що весь харч буде використано для хворих і лікарень. Сучасник, близький до тодішнього бургомістра Володимира Багазія, з ентузіязмом опису­вав, як той намагався відвернути й послабити голод. «Київ був приречений на суцільне вимирання його населення, бо заборонили німці доставу будь-яких продуктів до крамниць». Але Багазій протестував, коли, приміром, на околи­цях «гестапівська поліція» намагалася «конфіскувати або й знищити на перед­місті Києва - роздобуті по селах сякі-такі харчі для шпиталів, ті харчі, що їх доставлено валкою саней селянських». Коли ці протести не дали результату, Багазій наказав відділу постачання міської управи роздати нагромаджені в ньо­му запаси й особисто забезпечив їжею літніх науковців та культурних і громад­ських діячів. У грудні 1941 року в листі до штадткомісара Муса він писав, що «починають частішати випадки опухання від голоду». Після арешту Багазія на початку 1942 року містом ходили чутки, що поліція безпеки знайшла великі запаси харчів у нього вдома.

На початку грудня 1941 року німецький історик фон Франке, який прибув до Києва у справах відомства, яке займалося грабунком захоплених бібліотек (Einsatzstab Reichsleter Rosenberg), зібрав у себе представників наукових уста­нов. Фон Франке заявив запрошеним, що «кияни не здатні себе прогодувати»: усім їм, зокрема й науковцям, слід переїхати на село, а він і його колеги радо подбають про їхні бібліотеки та обладнання. Заступник керівника відділу куль­тури й освіти міської управи галичанин Микола Андрусяк погодився, що німці не несуть відповідальности за годування населення. Однак він попросив фон Франке принаймні припинити конфіскації харчових транспортів, які прибува­ли до міста. Чиновник київського ґебіту Райнгардт, розсердившись, відповів, що «німці нічого не завинили українцям» і лише фюрер може вершити долю цих останніх.

На той час головним харчем киян став хліб, який продавали у значно мен­ших обсягах за офіційні максимальні норми. Навіть люди в неокупованому, але блокованому й голодному Лєнінграді отримували більше. (Денні обсяги спо­живаного там хліба коливалися від 125 грамів наприкінці 1941 року до 400 гра­мів у середині 1942 року). У Києві спершу не передбачалося запроваджувати подушну норму, яку затвердив штадткомісар. 10 жовтня тижневу норму для неробочого населення було встановлено на рівні 200 грамів. Зростання від­бувалося дуже повільно: 400 грамів у грудні, 550 грамів (усе ще менше за пів хлібини) на початку наступного року, 700 грамів у травні 1942 року; нарешті, пік (1500 грамів на тиждень) припав на серпень 1942 року - і це була найвища харчова норма для городян у Райхскомісаріяті. Кияни, які мали роботу, отри­мували трохи борошна, ячменю й овочів, а також мали право купувати або отримувати додаткову хлібину раз-другий на місяць.

Хліб продавали на підставі банальних хлібних карток, які щомісяця ви­давали особам, список яких складали місцеві інспектори34. Кожна хлібна крам­ниця мала обслуговувати близько одинадцяти вулиць, починаючи з шостої го­дини ранку. В 1941 році Галина Лащенко, ще одна мельниківка, яка прибула до Києва з «заходу», часто вставала о п’ятій годині й поспішала до крамниці, розташованої неподалік від її оселі. Та навіть попри це вона завжди заставала там чергу й інколи через кілька годин очікування мусила повертатися з по­рожніми руками. Анатолій Кузнєцов малим хлопцем часто ходив до крамниці. Нагородою за штовханину у двотисячному натовпі ставав неповний буханець хліба, який він міг придбати на чотири хлібні картки своєї родини.

Так званий хліб був насправді сурогатом, печеним із проса. Дорослі нази­вали його «цеглиною» або, почасти через його жовтий відблиск, «наждаком». Хліб із проса спершу здавався глевким, але швидко розсипався на тверді крих­ти, а додатки, як, наприклад, люпин, ячмінь і каштан, надавали йому гіркого присмаку. Попервах багато людей отруїлося ним, але голодні діти охоче їли цей «золотий хліб». Пізніше «хліб» складався переважно з крупи та лушпиння. Рідше в пересічному раціоні траплялася картопля. Багато киян діставали лише лушпиння картоплі, пропускали його крізь м’ясокрутку та смажили з нього вперемішку з борошном невеликі деруни або ж спершу варили його, а потім перекручували на м’ясокрутці разом із борошном та оцтом. Дітям і ці деруни здавалися «приголомшливою смакотою». Місцева газета «Нове українське слово» кілька разів писала про гадані переваги каштанів і друкувала розпо­рядження міської управи про їх збут через крамниці у кількості 500 грамів на особу на тиждень. Кузнєцов згадував, що він цілоденно майже нічого не їв, крім каштанів.

Невдовзі багато киян опинилися перед загрозою голодної смерти. Вже 9 жовтня 1941 року, коли деякі їдальні нарешті відчинилися і в них почали продавати їжу за рублі, перед ними вишикувалися довжелезні черги, а люди штовхалися на вході. 22 жовтня Ірина Хорошунова занотувала у щоденнику: «Хліба немає. Багато хто вже починає пухнути. Оля голодує, вона розпухла. Температура в неї 39,3°. Мабуть, невдовзі помре. Що ж буде з дитиною? Він також уже голодує». А наступного дня: «В Любові Василівни ноги розпухли. Ходити вони більше нікуди не можуть». За свідченням декого з киян, смерт­ність у місті була «величенною». Особливо вразливими були представники інтелігенції, а також хворі й літні люди - серед них було мало тих, хто за­ймався грабунками під час та після зміни режимів. Існує свідчення, що літні люди мерли «сотнями». У будинку для інвалідів на околиці міста за день помирало до п’яти людей - їх ховали у спільній могилі.

Чиновник апарату ЦК КП(б)У в листопаді 1941 року таємно відвідав Київ. Згодом він розповів, що навіть посеред дня місто було «мертвим»: «Крім німців і поліцаїв, рідко кого з перехожих можна було зустріти на вулицях. Якщо когось і доводилося побачити, то все це були здебільшого діди, баби - інваліди. Схудлі або спухлі від голоду, вони блукають вулицями та квартирами в пошуках милостині. Київ став містом злидарів... Йдучи вулицею Кірова, я побачив, що йшли обдерті, брудні чоловіки, жінки та діти. У стрічних перехожих вони просили милости­ню, але не отримували її. Там само я зустрічав людей, які сиділи та лежали, не маючи сил від виснаження пересуватися». Вулицю Кірова (нинішня вули­ця Михайла Грушевського) перейменували на вулицю доктора Тодта на честь головного німецького будівничого автошляхів; як на глум, «Todt» німецькою означає «смерть». Кузнєцов у грудні 1941 року бачив схожу картину: «На Подолі зістрибнув [із трамвая], пішов на Андріївський узвіз. На кожному кроці - жебраки. Одні гундосили, канючили, інші мовчки виставляли культі. Стояли тихі, інтелігентні дідки й бабусі в окулярах та пенсне - різні професо­ри та педагоги, схожі на нашого покійного математика. Сиділи такі вже, що й не второпати, живий він чи вже дуба врізав. Цих жебраків завжди була сила-силенна, перед війною - також, але тепер розвелося - просто жах: швендяють, стукають у двері - то погорільці, то з грудними дітьми, то біженці, то розпух­лі. Добряче морозило, і перехожі брели вулицями похмурі, зіщулені від вітру, заклопотані, обірвані, у якихось небачених бутсах, гнилих шинелях. Місто суцільного жебрацтва, треба ж таке!».

«Сьогодні другий день Різдва, - занотувала наприкінці 1941 року у що­деннику безробітна вчителька Л. Нартова. - У німців свято. Усі ходять ситі, вдоволені, ялинки скрізь у них горять. А всі наші як тіні пересуваються, суціль­ний голод. Люди купують продукти склянками на базарах і варять рідку юшку, їдять без хліба, позаяк хліб дають тільки два рази на тиждень по 200 грамів. І таке харчування - в кращому випадку. В кого є речі, ходить у села міняти, а в кого нічого немає, пухне з голоду, помирають усі. Багато хворіють на тиф».

Багато німців усвідомлювали ситуацію і навіть розуміли її штучність. Хоча СД явно занижувало кількість розстріляних нацистами, воно звітувало про зростання смертности в місті з 58 випадків у жовтні 1941 року до 773 у січні 1942 року і 1120 у лютому 1942 року. У звіті за другу половину жовтня 1941 року Господарський штаб «Схід» повідомляв, що від моменту захоплення Київ «офіційно не отримував жодного зерна ззовні». Якщо це правда, то всі постав­ки хліба надходили від приватних торгівців і допоміжної міської адміністрації. На диво, у листопаді Штаб попереджав, що «продовольча ситуація» в Києві й інших містах України та Білорусі (групи армій «Південь» і «Центр») «викли­кає неабияке занепокоєння». У лютому 1942 року доглядач південного управ­ління постачання боєприпасів навіть стверджував, що «слід щось удіяти задля збереження цивільного населення, бо так далі бути не може, якщо не ставити за мету втратити всю робочу силу й досягнення»...

Проте, як і раніше, такі заклики залишалися без уваги. Дещо згодом СД звітувало з Києва про «голод, якому не видно кінця», однак облудно поясню­вало цей голод вадами логістики. Політика голоду залишалася без змін, а смерть від недоїдання далі загрожувала більшості киян. Міру їхнього відчаю виявив Гітлерів день народження у квітні 1942 року. З нагоди цієї дати хлібні картки одноразово прирівняли до 500 грамів справжнього пшеничного борош­на. Кузнєцов прийшов до крамниці рано-вранці, але там уже зібралося близь­ко півтори тисячі інших їдців; хоча до відкриття було далеко, черга вирувала: «Біля дверей уже бились, і пітний червоний поліцай насилу стримував юрбу». Цілковитий безлад запанував близько четвертої години пополудні, коли запаси почали вичерпуватися.

Кияни часто навідувалися на село - щоб покопати картоплю, щось виміня­ти, вижебрати або просто вкрасти. Вони також зачастили на базари невеликих міст на зразок Білої Церкви. Хоч залізничні подорожі до цих населених пунктів було заборонено, а тих, кого ловили на станціях без спеціяльного дозволу, мо­гли заарештувати або, якщо піймали на пероні або у вагоні, розстріляти на місці (про це йшлося у спеціяльних тримовних оголошеннях), люди все ж таки на­бивалися у пасажирські і товарні вагони. Через кілька років Василь Яблонський, робітник заводу 1908 року народження, пригадував: «Нашого брата не злякаєш. Чіплялись і їхали, однаково або так пропадаєш, або так пропадаєш - їсти треба»...

Зашморг затягується 

У червні 1942 року СД повідомляло, що кияни не мають засобів до прожиття, бо отримують мізерну платню порівняно з цінами на харчові продукти, а німці забирають збіжжя. Якщо не втрутитися, то наступної зими почнеться «голод». Утім, 15 липня, коли на селі сягала апогею злісна «кампанія молотьби і конфіска­цій», з’явилися два розпорядження, які загрожували багатьом киянам: одне було скеровано проти «спекулянтів», а в другому йшлося про «справедливий поділ продуктів між робітниками та їхніми сім’ями». Їх видали генеральний комісар Маґунія та штадткомісар майор СА Берндт (котрий заступив Рогауша), вочевидь на виконання директив, отриманих із Рівного. Лєв Дудін із редакції київської газети «Последние новости» побував того літа на зустрічі, де Берндт інформував міських чиновників, що Райхскомісаріят вимагає негайного закриття ринків та повної заборони завезення у місто продуктів фізичними особами, і додав, що збирається запровадити харчові картки. Якщо вірити Дудіну, українці перекона­ли Берндта утриматися від цих заходів, бо вони спричинять голод, але за місяць (мабуть, у липні) той повідомив їм, що накази треба виконувати. На нього, на­певно, вплинув Розенберґ, котрий на зустрічі з цивільними чиновниками та пра­цівниками поліції у генерального комісара на вулиці Банковій, 11, яка відбулася в червні, вимагав збільшити експорт харчів та робітників і закладати підвалини для німецької колонізації України після війни.

Апогей нацистської кампанії моріння Києва голодом: озброєний поліцай зупиняє жінок, які хочуть пройти до міста. Літо 1942 року - підпис Карела Беркгофа.

Липневими розпорядженнями було заборонено стихійну торгівлю харча­ми на київських ринках і організовано дорожні контрольні пости в окраїнних районах міста, укомплектовані працівниками допоміжної поліції. Після пере­вірки на такому посту людина могла пронести з собою стандартну кількість харчу - одну курку (або іншу птицю), десяток яєць, літр молока, 10 кілограмів картоплі, кілограм хліба та кошик овочів. Усе, що не вкладалося в ці норми, допоміжна поліція конфісковувала й передавала німецьким органам. І все це діялося тоді, коли до впровадження обіцяних Берндтом харчових карток зали­шався не один тиждень.

Зі   щоденників місцевих жителів дізнаємося, що впродовж місяців, які пе­редували впровадженню розпоряджень, «шума» й німці конфісковували «усе, крім картоплі», і були «жорстокі з тими, кому десь вдасться виміняти жирів». Липневі постанови погіршили ситуацію. Кузнєцов на власні очі бачив, як на шосе Київ-Димер шума відбирали в людей весь харч, який ті намагалися про­нести, зокрема й стандартну кількість, супроводжуючи це іронічним «До по­бачення». Якось він вирушив зі своїм дідом по харчі до Пущі-Водиці, що на північ від міста. Дорогою їм траплялися засмучені люди, які попереджали, що біля дитячого туберкульозного санаторію все відбирають. Автор та його дід і справді побачили трьох поліцаїв, а біля них - купу вузликів і бідончиків. «Усі дороги на Київ були перекриті, грабунок цілком узаконений». Не втрачаючи надії, Кузнєцов із дідом рушили далі й таки змогли виміняти дві торби кукуру­дзи, квасолі й борошна. На зворотному шляху їх підвезли на вантажівці німці. Коли додому лишалося три хвилини ходу, плечей і рук ми не відчували, плентались, як маратонці на фініші. І тоді-то нас зупинили два поліцаї.

Далеко несете? - іронічно запитав один.

Ми стояли і мовчали, тому що це було неймовірно, цього не могло бути.

Скидай, - сказав другий і почав діловито допомагати дідові знімати мішка.

Голубчики, - прошепотів ошелешений дід, - голубчики...

Ідіть, ідіть, - сказав перший поліцай.

Голубчики, соколики! — Дід готовий був упасти навколішки.

Поліцаї, не звертаючи уваги, понесли наші мішки до стовпа, де вже лежало кілька кошиків. Виявляється, вони влаштували нове КП і тут, на підході до базару. Я потяг діда за рукав, він зовсім збожеволів, він ніяк не міг повірити».

Багато пограбованих у такий спосіб людей голосно протестували й навіть вигукували образливі слова на адресу поліцаїв. Скаржачись на таку поведінку в «Новому українському слові», охоронна поліція Києва стверджувала, що ли­шень виконує накази, і спростовувала «злісний наклеп», нібито вона прибирає до рук сконфісковані харчі.

Аналогічно допоміжна поліція конфісковувала харчі на околицях інших міст і містечок - з дозволом і без дозволу на це. Однак у цих населених пунктах на ринках і далі не бракувало продуктів, а люди врешті-решт мо­гли годуватися ще й зі своїх городів. Натомість багато киян не мали горо­дів, а київські ринки порожніли на очах. До 15 липня ще можна було рано-вранці потайки придбати заборонені товари у селян або місцевих торгівців, але відтоді кияни повністю залежали від торгівців, бо селянам заборонили в’їжджати до міста.

Моральний стан і настрої населення

Щоб добути їжу, кияни, крім бартеру й контрабанди, вдавалися й до інших суспільно не схвалюваних, ба навіть кримінальних дій. Наприклад, одна студентка Медичного інституту ловила та їла котів. А в перші дні 1943 року Києвом поповзли чутки про канібалізм. Подейкували, що на Подолі викрили банду, яка вбивала людей і торгувала їхнім м’ясом. Розповідали й про продавця ковбаси, якого заарештували, бо одна господиня знайшла в його продукті шматок людського пальця, а сусід виявив у нього вдома частини людського тіла. Офіційна преса повідомляла лише про один ана­логічний факт - коли п’ятдесятирічний чоловік на прізвище Корнієнко з’їв шістнадцятирічну дівчину. Цього Корнієнка привселюдно повісили 27 січня року в центрі міста.

Багато киян виживали завдяки крадіжкам на роботі та поза нею. Це було небезпечно. Василя Яблонського та його товариша одного разу пійма­ли на забиранні солі із залізничного вагона; їх побили і кинули до буцегарні. Наступного дня туди прийшли його рідні. Один із німців-тюремників сказав їм, що їх запроторять у табори, але інший, літній німець, відпустив арештантів. Безпритульні діти часто грабували інших дітей. А одна ватага підлітків крала лікарняні простирадла, витягуючи їх із-під лежачих пацієнтів і тікаючи у вік­на. І все це відбувалося тоді, коли поліція безпеки по всій Україні менш ніж за перші три місяці 1942 року стратила 1009 «грабіжників», тобто в середньому страчувано по 11 осіб щоденно.

Багато крадіжок супроводжували вбивства. У лютому 1942 року київська поліція безпеки отримувала повідомлення про вбивства щодня; поступово два-три вбивства на день стали нормою. Зростанню кількости вбивств сприяло те, що німці лише зрідка розслідували факти загибелі представників інших національностей. Генеральний комісар Маґунія пояснював більшість злочинів, що їх скоїло в генеральному окрузі Київ корінне населення, «бідністю, яка тут і    досі панує». «Особливо вражають, - зазначав він, - часті вбивства дітей мате­рями, а також дедалі більша кількість дрібних і великих крадіжок серед україн­ців. Державний прокурор по змозі передає ці справи до шефенів на подальший розгляд. Окрім того, українці скоюють багато тяжких злочинів - убивств, нена­вмисних убивств, поранень, які призводять до смерти».

У жінок були дві додаткові можливості позбутися загрози голодної смерти (і можливої депортації до Німеччини). У Києві існували не тіль­ки примусові доми розпусти, а й таємні борделі та повії-індивідуалки. Поширенішою, проте, була практика заводити тривалі стосунки з німцями або угорцями. «Часто корінні жінки [в містах] намагаються зав’язати тісні стосунки із німцями або союзниками, щоб отримати від них якусь їжу», - повідомляло СД...

Як кияни потрактовували голод? Упродовж 1941 року СД помічало, що вони здебільшого звинувачували «спекулянтів» і дивувалися, чому влада так мало робить, щоб стримати зростання цін і поліпшити продуктове забезпе­чення. У грудні 1941 року СД доповідало, що міське населення переживає розчарування (передовсім через погіршення економічного становища) і його бентежить чутка про заборону шлюбів з німцями. Киян також цікавило, чи ставлення до них як до нижчої раси є явищем тимчасовим, а чи перманент­ним. Проте до початку 1942 року для переважної більшости ситуація прояс­нилася. «Знов заборонили торгувати на базарах, - записала у щоденнику у квіт­ні 1942 року вчителька Л. Нартова. - Що ж робити людям, як жити? Можливо, вони хочуть заморити нас повільною смертю. Очевидно, не зручно всіх пострі­ляти». Ірина Хорошунова мала відчуття, «неначебто умисно, весь час, все робиться для того, щоб пришвидшити загибель населення». Дехто збагнув, що голод було спровоковано навмисно, щоб змусити місцеве населення податися на роботу до Німеччини. Письменник Аркадій Любченко спершу був налашто­ваний по-пронімецькому, але влітку 1942 року, на свій подив, виявив, що голод у Києві «межує з байдужістю... і злочином».

Восени 1942 року в Києві (та й у решті Райхскомісаріяту) тільки й роз­мов було, що про голод і примусові депортації. Нартова і СД у вересні-жовтні занотували репліки, які лунали в чергах та інших громадських місцях, як-от: «Спочатку жидів докінчили, а над нами знущаються цілий рік, ни­щать щодня десятками, вигублюють повільною смертю», «Нам призначено вмерти з голоду, щоб звільнити місце для німців», «Краще повстати, ніж повільно вмирати з голоду». А тим часом малим дітям голод уявлявся у вигляді кістлявого, пожовклого, страшного дідка з костуром і мішком, який забирав кудись людей.

Обурення викликало видовище німецьких чоловіків та жінок, яким жило­ся значно краще. Якось у жовтні 1942 року до крамниці на розі Фундукліївської та Нестерівської вулиць, яка працювала лише для німців, під’їхала велика хура з білими булками. Любченко описав цей випадок у щоденнику: «Запах б’є на всю вулицю. Перехожі зупиняються, зупиняюсь і я. Нас дедалі більше. Вже велика юрба. Можна подумати, що тут сталась якась особлива подія: когось за­арештували, хтось б’ється, нещасний випадок... Ні! Це величезна юрба жадіб­но п’є запах свіжого білого хліба, голодна виснажена юрба. Вона стоїть мовч­ки. Вона дивиться похмуро. Німці носять хліб і зиркають на юрбу підозріло, трохи сум’ятно, наче злодії. А юрба все зростає й похмуро мовчить. І за цією мовчазністю клекотить глибокий гнів і злість. І тут один одного розуміють без слів. І здається щохвилини - кинуться, розхапають цей хліб, розтрощать воза, розгромлять магазин».

1 квітня 1942 року, коли перша голодна зима була вже далеко позаду, в Києві офіційно налічувалося близько 352 000 мешканців. У середині 1943 року - більше ніж за чотири місяці до кінця німецької окупації - в місті офі­ційно мешкали 295 600 людей118. Голодна смерть була не єдиною причиною такої швидкої депопуляції: свою роль відіграли й депортації до Німеччини та розстріли. Проте політика голоду була важливим чинником, адже вона зна­чною мірою відповідала роздумам Гітлера й Ериха Коха 1941 року про знелюднення міста.

Голод був штучним, і його можна було уникнути... Та врешті всі усвідомили, хто був справжнім лиходієм. Тому політика голоду не тільки призвела до жертв, а й посилила антинімецькі настрої. Коли 5-6 листопада 1943 року Червона армія витіснила Вермахт і на­цистів із Києва, мешканці міста мали всі підстави сподіватися, що їхнє життя від того лише поліпшиться.

Карел Беркгоф

«Жнива розпачу: Життя і смерть в Україні під нацистською владою». Київ, «Критика», 2011 р.

 

Нацисты планировали ликвидировать "российскую" промышленность и обесчеловечить «российские» города. Непосредственным результатом этого намерения стала безжалостная политика замаривание голодом столицы Украины Киева, которая оказалась достаточно эффективной и повлекла за собой масштабные последствия. Голод в Киеве был не таким опустошительным, как где-нибудь в оккупированной нацистами Европе - в Афинах с осени 1941 года до середины 1942 года (здесь его удалось смягчить завозом канадского хлеба), на западе Нидерландов в конце 1944 года и начале 1945 года и в больших еврейских ґетах Центрально-Восточной Европы на протяжении всей войны. Он также уступал масштабам пережившего его голоду в период недолгого пребывания под немецкой военной администрацией, Харьков. Однако киевский голод сыграл важную роль в повседневной жизни Центральной Украины: недоедание и смерти, к которым он причастен, сделали население заклятым врагом немецкой власти.

 

«Киев должен голодать»

Разговор о голоде в Киеве следует начинать с Гитлера, чьи попутные высказывания на тему «русских» городов становились общим ориентиром для нацистской политики. Первое  распоряжение Гитлера, которое непосредственно касалось Киева, датировано 12 августа 1941 года, когда Вильгельм Кейтель прислал из ставки фюрера директиву остановить наступление на Киев, поскольку «есть предложение разрушить город зажигательными бомбами и артобстрелом, только снабженческие позиции дадут для этого возможность». 18 августа генерал Франц Гальдер передал  приказ Гитлера в отношении Киева грубо и лаконично: «разрушить до основания». Половину дела должна была сделать авияция. Однако в конечном итоге Киев не удалось уничтожить таким способом - видимо, не хватило бомб. Гитлер злился. Через год в «Вервольфі», заявив, что Ленинград следует сравнять с землей, он вспомнил, как «сильно разозлился, когда воздушные силы не смогли нанести сокрушительный удар по Киеву». «В конце концов, - добавил Гитлер, - рано или поздно мы должны это сделать <...> " .

Однако ни Киев, ни одно другое большое «восточное» город не «сравняли с землей», как того хотел Гитлер, - поэтому немцам не оставалось ничего, кроме как морить людей голодом. 16 сентября 1941 года, за три дня до взятия Киева, Герман Геринг, райхсміністр экономики, провел у себя заседание с представителями армии, Хозяйственного штаба «Восток» и Гербертом Баке, исполняющим обязанности министра по делам продовольствия и сельского хозяйства (с мая года - министра), который в мае 1941 года одобрил идею виморення голодом миллионов горожан. Геринг поддержал план Баке. Предполагалось не дать «циганоподібному населению» «жрать» провизию, которую захватили немцы. «На оккупированных землях следует руководствоваться принципом, согласно которому надлежащий корм будут получать только те, кто работает на нас. Мы бы не смогли накормить все население новых оккупированных территорий, даже если бы захотели». В случае крупных городов действовала общая Гитлеровая установка, которую озвучил Геринг: "по экономическим соображениям оккупация крупных городов нежелательна. Экономически выгоднее их блокировать».

С октября руководитель СС Генрих Гимлер посетил Киев в ходе поездки по центральной и южной Украиной. Видимо, из-за того, что Киев на протяжении нескольких столетий пользовался Магдебургским правом, он считал его немецким городом и даже называл «Кірофо». Спустя Гимлер встретился с Гитлером. Запись их беседы за обедом 5 октября не содержит упоминаний о казни в Бабьем яру, произошедших неделей ранее, однако свидетельствует, что Гимлер, воочию увидев убого одетых киевлян, внутренне согласился с мнением фюрера, что с ними надо что-то делать. Люди на киевских улицах, по его словам, выглядели ужасно «по-пролетарски» - мол, без 80-90% их можно «легко обойтись». Аналогичное первое впечатление о жителях Киева вынес обергруппенфюрер СС Фридрих Єкельн: они показались ему «гнилыми с расового взгляда». Нацист Фриц Заукель, находясь в Украине осенью 1941 года, слышал разговоры, очень близкие по духу к плану Баке. По его словам, по общему мнению немецких чиновников «по крайней мере от десяти до двадцати миллионов» местных жителей умрут от голода в течение зимы. Вот Бройтиґам, заместитель председателя Главного политического отдела Райхсміністерства оккупированных восточных территорий, свидетельствовал, что «слова «Киев должен голодать» стали ходячей фразой, которую хладнокровно повторяли наши аграрники». Видимо, с этим была связана проблема статуса Киева в Райхскомиссарии. Еще 18 октября Гитлер предсказал, что в городе в течение зимы «могут легко возникнуть пищевые проблемы и, как следствие, беспорядки». Видимо, это и была главная причина того, что столицей Райхскомісаріяту сделали не Киев, а провинциальный Ровно.

Большинство руководителей Вермахта активно поддержали политику голода и начали психологически обрабатывать рядовой состав армии, упирая на воображаемой необходимости прокармливать себя с земли и отправлять пищу в Рейх, а одновременно обвиняя во всех пищевых проблемах советский режим. Военная пропаганда ясно формулировала нацистскую установку: подкармливать местных - значит воровать в Рейхе. «Каждый грамм хлеба или другой пищи, который я из милосердия отдаю населению оккупированных территорий, я забираю у немецкого народа, а следовательно, в своей семье <...>. Поэтому немецкий солдат должен оставаться невозмутимым перед голодными женщинами и детьми. Если он не выдержит, то поставит под угрозу пропитание нашего народа. Враг сейчас испытывает той судьбы, которую он готовил для нас. Но пусть он сам несет ответственность перед миром и историей».

Конкретных форм политика голода набрала в директивных документах. 4 сентября 1941 года Хозяйственный штаб «Восток» издал приказ относительно питания городского населения на «востоке», а на следующий день Хозяйственная инспекция «Юг» распространила его как совершенно секретную директиву среди своих структурных подразделений, добавив, что «выделение» пищи гражданском городскому населению следует «ограничить в нужнейшего», сопровождать придирчивым надзором и распространять преимущественно на тех, кто непосредственно находится на службе у немцев. Максимальные нормы дневного пищевого пайка предусматривали всего-навсего 300 граммов хлеба на человека. 4 ноября Хозяйственный штаб «Восток» заменил свой сентябрьский приказ. (Как и предыдущий документ, он не распространялся на сельское население, которое, как считали, находились на самообеспечении). В новых инструкциях было провозглашено, что население следует обеспечить провіянтом «лишь постольку, поскольку это не будет вредить немецким интересам». Было понятно, однако, что проблем не избежать - ведь «безжалостный грабеж и разрушения, совершенные большевиками, нанесли большой удар хозяйственном и торговом жизни на оккупированных территориях». "В связи с этим, - говорилось в документе, - коренное население, особенно в крупных городах, неустанно терпит нужды и нищету». Пропаганда должна была то и дело повторять, что во всем виноваты большевики. Объемы пищевого снабжения следует «сначала минимизировать, чтобы заставить население употребить имеющиеся запасы и предотвратить любой вред нашим Вооруженным Силам». Отныне выдавать мясо и сало было запрещено; репа, свекла и морковь должны заменить традиционную картошку, а гречка и просо - традиционные хлебные злаки. Плановых максимальных показателей следовало достигать «понемногу», хоть они и были заниженными. На юге те, кто выполнял «общественно полезную работу», должны получать не более чем 2000 граммов хлеба, 2500 граммов картофеля, 100 граммов мяса и 100 граммов сала на неделю; к тому же в директиве было оговорено, что право на такие максимальные нормы могло иметь не более 20% всего коренного населения. Люди, занятые тяжелым физическим трудом на предприятиях, которые отвечали «немецком интереса», могли получать чуть больше (2500, 3500, 200 и 150 граммов соответственно). Те, чья работа не была «недостойна упоминания», доставали меньше (1500, 2000, 0 и 70 граммов соответственно), а дети до 14 лет и евреи могли рассчитывать в лучшем случае на 750 граммов хлеба, 1000 граммов картофеля и 35 граммов сала. Надо отметить, что эти нормы отражали не реальность, а программу-максимум, которую, возможно, удастся реализовать некогда. Хозяйственный штаб «Восток» ожидал, что «действительно чрезвычайная ситуация» «возникнет несколько позже».

Карл фон Рок, командующий оперативного тыла группы армий «Юг», в ведении которого до 1942 года находился Киев, родился в 1880 году, а значит, был старше большинство нацистов. Он, похоже, проникался пищевой политикой. Вскоре после 4 ноября члены его штаба встретились с представителями Хозяйственной инспекции «Юг», настояв при этом случае, что «следует обеспечить кормление населения до определенного уровня, поскольку нам нужно набирать людей для работы. Те, кто должен работать на нас в промышленности и торговле, не должны так голодать. Речь идет не о гуманитарной помощи, а о вполне рациональный шаг в немецких интересах». Однако глава южной инспекции генерал Ганс Штилер фон Гайдекампф резко возразил - мол, надо «действовать радикально». Только Гитлер в состоянии изменить нормы поставок. «Населению будет трудно, - признал он. - О тех, кто работает, мы позаботимся (конечно же, только небольшими поставками), но не об их семьях и не о нерабочее населения».

Были и другие немецкие военные, которые сетовали на бездушное отношение к возможному голоду миллионов. В октябре генерал фон Райхенау как командующий Шестой армии тайно запретил выдавать любые продукты из полевых кухонь населению или военнопленным. Однако в 1942 году даже он, уже будучи главнокомандующим группы армий «Юг», сетовал, что «голодная смерть и уничтожение миллионов украинцев не имеют никакого смысла для немецких завоевателей». Примечательно, что с самой острой критикой выступил генерал-лейтенант Ганс Ляйкауф, глава системы пищевого снабжения Вермахта в Райхскомісаріяті, - он распространил датированный 29 ноября 1941 года отчет одного армейского специалиста, который называл немецкую политику в Райхскомісаріяті «истреблением» «евреев и населения крупных украинских городов, которые, как Киев, не получают ни пищи».
 

Город нищих

До 1939 года Киев имел относительно хорошее продуктовое обеспечение, но после нацистско-советского пакта, особенно после июня 1941 года дела пошли хуже. На то время в городе проживало 850 тысяч человек, из которых около половины составляли украинцы, четверть - евреи и шестую часть - русские. Однако, через советскую эвакуацию гражданского населения, мобилизацию в ряды Красной армии и расстрелы в Бабьем яру численность населения резко сократилась: по состоянию на октябрь 1941 года в Киеве осталось только 400 тысяч населения.

По подсчетам представителя Хозяйственной инспекции «Юг», по состоянию на 24 сентября в Киеве пищевых запасов горожан должно было хватить на 8-14 дней. 30 сентября, когда этот объем продуктов вот-вот должен был быть исчерпанным, инспекция строго запретила завозить еду в Киев. Из мемуарной литературы известно, что начиная с октября немецкие полицаи запрещали людям прибывать в города и конфисковали продукты, что их те пытались пронести с собой. Ярослав Гайвас - молодой мельниковец, который нелегально прибыл в Киев с Галичины - вместе со своими товарищами принимал меры, чтобы предотвратить голод в городе. Его люди обратились к "хозяйственным кругам, в первую очередь бывшим кооператорам", и благодаря этому в город начал поступать провиант. Гайвас вспоминал, что немало колхозов давали продукты в обмен на долговые расписки. Потом, «когда уже казалось, что дело пойдет, немецкое военное командование замкнуло город, здержало доступ не только автомашин, но и единичных людей». Мельниковка Нина Михалевич вспоминала о патруле на мостах, которые блокировали завоз продуктов в конце 1941 года и "забирали все" - поэтому жительница Дарницы, которая носила молоко своей дочери, должна хоронить его под большим платком. СД явно врало, когда докладывало, что той зимой киевляне, которые пытались приобрести еду на селе и проскользнуть обратно в город, почти не сталкивались с препятствиями.

Крупный пищевой транспорт прибыл 9 октября 1941 года: крестьяне с Таращанщини, расположенной в 90 километрах на юг от Киева, привезли 128 подвод, нагруженных 45 тоннами продовольствия, десятками тысяч яиц, птицей, салом, маслом и яблоками, - и все это благодаря обращению Украинского Красного Креста. По словам Гайваса, немецкое командование впустило транспорт в город при условии, что весь харч будет использовано для больных и больниц. Современник, близкий к тогдашнего бургомистра Владимира Багазия, с ентузіязмом описывал, как тот пытался отвлечь и ослабить голод. «Киев был обречен на сплошное вымирание его населения, потому что немцы запретили доставу любых продуктов в магазины». Но Багазий протестовал, когда, к примеру, на окраинах "гестаповская полиция" пыталась "конфисковать или и уничтожить на пригороде Киева-раздобытые по селам сяки - такие продукты для госпиталей, те продукты, которые доставлены валкой саней крестьянских". Когда эти протесты не дали результата, Багазий приказал отдела снабжения городской управы раздать накопленные в нем запасы и лично обеспечил едой летних ученых и культурных и общественных деятелей. В декабре 1941 года в письме к штадткомиссару Муса он писал, что «начинают учащаться случаи опухания от голода». После ареста Багазия в начале 1942 года по городу ходили слухи, что полиция безопасности нашла большие запасы продовольствия у него дома.

В начале декабря 1941 года немецкий историк фон Франке, который прибыл в Киев по делам ведомства, которое занималось грабежом захваченных библиотек (Einsatzstab Reichsleter Rosenberg), собрал у себя представителей научных учреждений. Фон Франке заявил приглашенным, что «киевляне не способны себя прокормить»: всем им, в том числе и ученым, следует переехать на село, а он и его коллеги с радостью позаботятся об их библиотеки и оборудования. Заместитель руководителя отдела культуры и образования городской управы галичанин Николай Андрусяк согласился, что немцы не несут ответственности за кормление населения. Однако он попросил фон Франке по крайней мере прекратить конфискации пищевых транспортов, прибывавших в город. Чиновник киевского гебита Райнгардт, разозлившись, ответил, что "немцы ничего не провинились украинцам" и только фюрер может вершить судьбу этих последних.

На то время главным блюдом киевлян стал хлеб, который продавали в значительно меньших объемах по официальные максимальные нормы. Даже люди в неоккупированном, но блокированном и голодном Ленинграде получали больше. (Дневные объемы потребляемого там хлеба колебались от 125 граммов в конце 1941 года до 400 граммов в середине 1942 года). В Киеве сначала не предполагалось вводить подушную норму, которую утвердил штадткомиссар. 10 октября недельная норма для нерабочего населения была установлена на уровне 200 граммов. Рост происходил очень медленно: 400 граммов в декабре, 550 граммов (все еще меньше за пол буханки) в начале следующего года, 700 граммов в мае 1942 года; наконец, пик (1500 граммов на неделю) пришелся на август 1942 года - и это была самая высокая пищевая норма для горожан в Райхскомісаріяті. Киевляне, которые имели работу, получали немного муки, ячменя и овощей, а также имели право покупать или получать дополнительную буханку раз-другой в месяц.

Хлеб продавали на основании банальных хлебных карточек, которые ежемесячно выдавали лицам, список которых составляли местные інспектори34. Каждая хлебная лавка должна обслуживать около одиннадцати улиц, начиная с шести часов утра. В 1941 году Галина Лащенко, еще одна мельниковка, которая прибыла в Киев с «запада», часто вставала в пять часов и спешила к лавке, расположенной неподалеку от ее дома. И даже несмотря на это она всегда заставал там очередь и иногда через несколько часов ожидания пришлось возвращаться с пустыми руками. Анатолий Кузнецов малым парнем часто ходил в магазин. Наградой за потасовку в двухтысячном толпе становился неполную буханку хлеба, который он мог купить на четыре хлебные карточки своей семьи.

Так называемый хлеб был на самом деле суррогатом, печеным из проса. Взрослые называли его «кирпичом» или, отчасти через его желтый отблеск, «наждаком». Хлеб из проса сперва казался комом, но быстро рассыпался на твердые крошки, а приложения, как, например, люпин, ячмень и каштан, придавали ему горький привкус. Поначалу много людей отравилось ним, но голодные дети охотно ели этот «золотой хлеб». Позже «хлеб» состоял преимущественно из крупы и лузги. Реже в рядовом рационе случалась картошка. Многие киевляне доставали только шелуху картофеля, пропускали его сквозь мясокрутку и жарили из него вперемешку с мукой небольшие драники или же сначала варили его, а затем перекручивали на мясокрутке вместе с мукой и уксусом. Детям и эти деруны казались "потрясающими вкусностями". Местная газета «Новое украинское слово» несколько раз писала о кажущиеся преимущества каштанов и печатала распоряжение городской управы о их сбыт через магазины в количестве 500 граммов на человека на неделю. Кузнецов вспоминал, что он целыми днями почти ничего не ел, кроме каштанов.

Вскоре многие киевляне оказались перед угрозой голодной смерти. Уже 9 октября 1941 года, когда некоторые столовой наконец распахнулись и в них начали продавать еду за рубли, перед ними выстроились длинные очереди, а люди толкались на входе. 22 октября Ирина Хорошунова записала в дневнике: "хлеба нет. Многие уже начинают пухнуть. Оля голодает, она распухла. Температура у нее 39,3°. Видимо, вскоре умрет. Что же будет с ребенком? Он также уже голодает». А на следующий день: «В Любви Васильевны ноги распухли. Ходить они больше никуда не могут». По свидетельству некоторых киевлян, смертность в городе была «огромнейшей». Особенно уязвимыми были представители интеллигенции, а также больные и пожилые люди - среди них было мало тех, кто занимался грабежами во время и после смены режимов. Существует свидетельство, что пожилые люди мерли «сотнями». В доме для инвалидов на окраине города за день умирало до пяти человек - их хоронили в общей могиле.

Чиновник аппарата ЦК КП(б)У в ноябре 1941 года тайно посетил Киев. Впоследствии он рассказал, что даже посреди дня город был «мертвым»: «Кроме немцев и полицаев, редко кого из прохожих можно было встретить на улицах. Если кого и приходилось увидеть, то все это были в основном деды, бабы - инвалиды. Похудевшие или опухшие от голода, они блуждают по улицам и квартирам в поисках милостыни. Киев стал городом нищих... Идя по улице Кирова, я увидел, что шли ободранные, грязные мужчины, женщины и дети. У встречных прохожих они просили милостыню, но не получали ее. Там же я встречал людей, которые сидели и лежали, не имея сил от истощения передвигаться». Улицу Кирова (нынешняя улица Михаила Грушевского) переименовали в улицу доктора Тодта в честь главного немецкого строителя автодорог; как в насмешку, «Todt» по-немецки означает «смерть». Кузнецов в декабре 1941 года видел похожую картину: «На Подоле спрыгнул [из трамвая], пошел на Андреевский спуск. На каждом шагу - нищие. Одни гундосили, канючили, другие молча выставляли культе. Стояли тихие, интеллигентные старички и старушки в очках и пенсне разные профессора и педагоги, похожи на нашего покойного математика. Сидели такие уже, что и не понять, жив он или уже дуба врезал. Этих нищих всегда была уйма, перед войной - также, но теперь развелось - просто ужас: бродят, стучат в дверь - то погорельцы, то с грудными детьми, то беженцы, то распухшие. Хорошенько морозило, и прохожие брели по улицам мрачные, съеженные от ветра, озабоченные, оборванные, в каких-то невиданных бутсах, гнилых шинелях. Город сплошного попрошайничества, надо же такое!".

"Сегодня второй день Рождества, - записала в конце 1941 года в дневнике безработная учительница Л. Нартова. - У немцев праздник. Все ходят сытые, довольные, елки везде у них горят. А все наши как тени передвигаются, сплошной голод. Люди покупают продукты стаканами на базарах и варят жидкую похлебку, едят без хлеба, поскольку хлеб дают только два раза в неделю по 200 граммов. И такое питание - в лучшем случае. У кого есть вещи, ходит в села менять, а у кого ничего нет, пухнет с голоду, умирают все. Многие болеют тифом».

Много немцев осознавали ситуацию и даже понимали ее искусственность. Хотя СД явно занижало количество расстрелянных нацистами, оно отчитывалось о росте смертности в городе из 58 случаев в октябре 1941 года до 773 в январе 1942 года и 1120 в феврале 1942 года. В отчете за вторую половину октября 1941 года Хозяйственный штаб «Восток» сообщал, что от момента захвата Киев «официально не получал ни одного зерна извне». Если это правда, то все поставки хлеба поступали от частных торговцев и вспомогательной городской администрации. На удивление, в ноябре Штаб предупреждал, что «продовольственная ситуация» в Киеве и других городах Украины и Беларуси (группы армий «Юг» и «Центр») «вызывает большое беспокойство». В феврале 1942 года смотритель южного управления снабжения боеприпасов даже утверждал, что «следует что-то сделать ради сохранения гражданского населения, потому что так дальше быть не может, если не ставить за цель потерять всю рабочую силу и достижения»...

Однако, как и раньше, такие призывы оставались без внимания. Несколько позже СД отчитывалось из Киева про «голод, которому не видно конца», однако лицемерно объясняло этот голод недостатками логистики. Политика голода оставалась без изменений, а смерть от недоедания далее грозила большинству киевлян. Меру их отчаяния обнаружил Гитлеров день рождения в апреле 1942 года. По случаю этой даты хлебные карточки единовременно приравняли до 500 граммов настоящей пшеничной муки. Кузнецов пришел в магазин рано утром, но там уже собралось около полутора тысячи других едоков; хотя до открытия было далеко, очередь бурлила: «У дверей уже бились, и потное красный полицай с трудом сдерживал толпу». Полный беспорядок воцарился около четырех часов после полудня, когда запасы начали иссякать.

Киевляне часто наведывались на деревню чтобы покопать картошку, что-то выменять, вижебрати или просто украсть. Они также зачастили на рынки небольших городов вроде Белой Церкви. Хоть железнодорожные путешествия до этих населенных пунктов было запрещено, а тех, кого ловили на станциях без специального разрешения, могли арестовать или, если поймали на перроне или в вагоне, расстрелять на месте (об этом говорилось в спеціяльних трехъязычных объявлениях), люди все же набивались в пассажирские и товарные вагоны. Через несколько лет Василий Яблонский, рабочий завода 1908 года рождения, вспоминал: «Нашего брата не испугаешь. Цеплялись и ехали, одинаково или так пропадаешь, или так пропадаешь-есть надо"»..

 

Петля затягивается 

В июне 1942 года СД сообщало, что киевляне не имеют средств к существованию, потому что получают мизерную зарплату по сравнению с ценами на пищевые продукты, а немцы забирают хлеб. Если не вмешаться, то следующей зимой начнется «голод». Впрочем, 15 июля, когда на селе достигала апогея злобная «кампания молотьбы и конфискаций», появились два распоряжения, которые угрожали многим киевлянам: одно было направлено против «спекулянтов», а во втором речь шла о «справедливое разделение продуктов между рабочими и их семьями». Их выдали генеральный комиссар Маґунія и штадткомиссар майор СА Берндт (который заступил Рогауша), очевидно на выполнения директив, полученных из Ровно. Лев Дудин из редакции киевской газеты «Последние новости» побывал тем летом на встречи, где Берндт информировал городских чиновников, что Райхскомісаріят требует немедленного закрытия рынков и полного запрета ввоза в город продуктов физическими лицами, и добавил, что собирается ввести продуктовые карточки. Если верить Дудину, украинцы убедили Берндта воздержаться от этих мероприятий, потому что они вызовут голод, но через месяц (видимо, в июле) тот сообщил им, что приказы надо выполнять. На него, наверное, повлиял Розенберг, который на встрече с гражданскими чиновниками и работниками полиции у генерального комиссара на улице Банковой, 11, которая состоялась в июне, требовал увеличить экспорт продовольствия и рабочих и закладывать основы для немецкой колонизации Украины после войны.

Апогей нацистской кампании морения Киева голодом: вооруженный полицай останавливает женщин, которые хотят пройти до города. Лето 1942 года - подпись Карела Беркгофа.

Июльскими распоряжениями было запрещено стихийную торговлю продуктами на киевских рынках и организованно дорожные контрольные посты в окраинных районах города, укомплектованы работниками вспомогательной полиции. После проверки на таком посту человек мог пронести с собой стандартное количество пищи - одну курицу (или другую птицу), десяток яиц, литр молока, 10 килограммов картофеля, килограмм хлеба и корзину овощей. Все, что не укладывалось в эти нормы, вспомогательная полиция конфисковывала и передавала немецким органам. И все это делалось тогда, когда к внедрению обещанных Берндтом пищевых карточек оставался не одну неделю.

Из дневников местных жителей узнаем, что в течение месяцев, которые предшествовали внедрению распоряжений, «шума» и немцы конфисковывали «все, кроме картофеля», и были «жестоки с теми, кому где удастся выменять жиров». Июльские постановления ухудшили ситуацию. Кузнецов собственными глазами видел, как на шоссе Киев-Дымер шума отбирали у людей весь харч, который те пытались пронести, в том числе и стандартное количество, сопровождая это ироничным "до свидания". Как-то он отправился со своим дедом по харчи к Пуще-Водице, что к северу от города. По дороге им попадались расстроенные люди, которые предупреждали, что возле детского туберкулезного санатория все отбирают. Автор и его дед действительно увидели трех полицаев, а возле них - кучу узелков и бидончиков. «Все дороги на Киев были перекрыты, грабеж вполне узаконен». Не теряя надежды, Кузнецов с дедом двинулись дальше и таки смогли выменять две сумки кукурузы, фасоли и муки. На обратном пути их подвезли на грузовике немцы. Когда домой оставалось три минуты ходу, плеч и рук мы не чувствовали, плентались, как маратонці на финише. И тогда-то нас остановили два полицаи.

Далеко несете? - иронично спросил один.

Мы стояли и молчали, потому что это было невероятно, этого не могло быть.

Скидывай, - сказал второй и начал деловито помогать деду снимать мешка.

Голубчики, - прошептал ошарашенный дед, - голубчики...

Идите, идите, - сказал первый полицейский.

Голубчики, соколики! — Дед готов был упасть на колени.

Полицаи, не обращая внимания, понесли наши мешки к столбу, где уже лежало несколько корзин. Оказывается, они устроили новое КП и здесь, на подходе к базару. Я поезд деда за рукав, он совсем сошел с ума, он никак не мог поверить"»

Много ограбленных таким образом человек громко протестовали и даже выкрикивали оскорбительные слова в адрес полицаев. Жалуясь на такое поведение в «Новом украинском слове», охранная полиция Киева утверждала, что только выполняет приказы, и опровергала «злостную клевету», якобы она прибирает к рукам сконфісковані продукты.

Аналогично вспомогательная полиция конфисковывала еду на окраинах других городов и городков - с разрешением и без разрешения на это. Однако в этих населенных пунктах на рынках и дальше не хватало продуктов, а люди в конце концов могли кормиться еще и со своих огородов. Зато многие киевляне не имели огородов, а киевские рынки пустели на глазах. До 15 июля еще можно было рано утром тайком приобрести запрещенные товары у крестьян или местных торговцев, но с тех пор киевляне полностью зависели от торговцев, потому что крестьянам запретили въезжать в город.

 

Моральное состояние и настроения населения

Чтобы добыть пищу, киевляне, кроме бартера и контрабанды, прибегали и к другим общественно не одобряемых, даже криминальных действий. Например, одна студентка Медицинского института ловила и ела кошек. А в первые дни 1943 года Киеву поползли слухи о каннибализме. Поговаривали, что на Подоле разоблачили банду, которая убивала людей и торговала их мясом. Рассказывали и о продавце колбасы, которого арестовали, потому что одна хозяйка нашла в его продукте кусок человеческого пальца, а сосед обнаружил у него дома части человеческого тела. Официальная пресса сообщала лишь об один аналогичный факт - когда пятидесятилетний мужчина по фамилии Корниенко съел шестнадцатилетнюю девушку. Этого Корниенко публично повесили 27 января года в центре города.

Многие киевляне выживали благодаря кражам на работе и вне ее. Это было опасно. Василия Яблонского и его товарища однажды поймали на заборе соли с железнодорожного вагона; их избили и бросили в тюрьму. На следующий день туда пришли его родные. Один из немцев-тюремщиков сказал им, что их отправят в лагеря, но другой, пожилой немец, отпустил арестантов. Беспризорные дети часто грабили других детей. А одна ватага подростков воровала больничные простыни, извлекая их из-под лежачих пациентов и убегая в окна. И все это происходило тогда, когда полиция безопасности по всей Украине менее чем за первые три месяца 1942 года казнила 1009 «грабителей», то есть в среднем страчувано по 11 человек ежедневно.

Много краж сопровождали убийства. В феврале 1942 года киевская полиция безопасности получала сообщения об убийствах ежедневно; постепенно два-три убийства в день стали нормой. Росту количества убийств способствовало то, что немцы лишь изредка расследовали факты гибели представителей других национальностей. Генеральный комиссар Магуния объяснял большинство преступлений, которые совершили в Генеральном округе Киев коренное население, "бедностью, которая здесь до сих пор царит". «Особенно впечатляют, - отмечал он, - частые убийства детей матерями, а также все большее количество мелких и крупных краж среди украинцев. Государственный прокурор по возможности передает эти дела до шеффенов на дальнейшее рассмотрение. Кроме того, украинцы совершают много тяжких преступлений - убийств, непреднамеренных убийств, ранений, которые приводят к смерти».

У женщин были две дополнительные возможности избавиться от угрозы голодной смерти (и возможной депортации в Германию). В Киеве существовали не только принудительные дома разврата, но и тайные бордели и проститутки-индивидуалки. Более распространенной, однако, была практика заводить длительные отношения с немцами или венграми. «Часто коренные женщины [в городах] пытаются завязать тесные отношения с немцами или союзниками, чтобы получить от них какую-то еду», - сообщало СД...

Как киевляне трактовали голод? В течение 1941 года СД замечало, что они в большинстве своем обвиняли «спекулянтов» и удивлялись, почему власть так мало делает, чтобы сдержать рост цен и улучшить продуктовое обеспечение. В декабре 1941 года СД докладывало, что городское население переживает разочарование (прежде всего из-за ухудшения экономического положения) и его смущает слух о запрете браков с немцами. Киевлян также интересовало, отношение к ним как к низшей расы является явлением временным, а перманентным. Однако в начале 1942 года для подавляющего большинства ситуация прояснилась. «Вновь запретили торговать на базарах, - записала в дневнике в апреле 1942 года учительница Л. Нартова. - Что же делать людям, как жить? Возможно, они хотят заморить нас медленной смертью. Очевидно, не удобно всех пострелять». Ирина Хорошунова имела ощущение, «как будто специально, все время, все делается для того, чтобы ускорить гибель населения». Кое-кто понял, что голод был спровоцирован намеренно, чтобы заставить местное население отправиться на работу в Германию. Писатель Аркадий Любченко сначала был настроен по-пронімецькому, но летом 1942 года, к своему удивлению, обнаружил, что голод в Киеве «граничит с равнодушием... и преступлением».

Осенью 1942 года в Киеве (да и в остальных Райхскомісаріяту) только и разговоров было, что о голоде и принудительные депортации. Нартова и СД в сентябре-октябре записали реплики, которые звучали в очередях и других общественных местах, как-вот: «Сначала жидов окончили, а над нами издеваются целый год, уничтожают ежедневно десятками, вигублюють медленной смертью», «Нам суждено умереть с голоду, чтобы освободить место для немцев», «Лучше восстать, чем медленно умирать с голоду». А тем временем малым детям голод представлялся в виде костлявого, пожелтевших, страшного старичка с клюкой и мешком, который забирал куда-то людей.

Возмущение вызвало зрелище немецких мужчин и женщин, которым жилось значительно лучше. Однажды в октябре 1942 года в магазин на углу Фундуклеевской и Нестеривской улиц, которая работала только для немцев, подъехала большая фура с белыми булками. Любченко описал этот случай в дневнике: "Запах бьет на всю улицу. Прохожие останавливаются, останавливаюсь и я. Нас все больше. Уже большая толпа. Можно подумать, что здесь произошло какое-то особое событие: кого-то арестовали, кто-то дерется, несчастный случай... Нет! Это огромная толпа жадно пьет запах свежего белого хлеба, голодная измученная толпа. Она стоит молча. Она смотрит мрачно. Немцы носят хлеб и торчат на толпу подозрительно, немного смятно, словно воры. А толпа все растет и мрачно молчит. И за этой молчаливостью клекотить глубокий гнев и злость. И тут друг друга понимают без слов. И кажется ежеминутно-бросятся, расхватают этот хлеб, разбат телеги, разгромят магазин".

1 апреля 1942 года, когда первая голодная зима была уже далеко позади, в Киеве официально насчитывалось около 352 000 жителей. В середине 1943 года - более чем за четыре месяца до конца немецкой оккупации - в городе официально проживали 295 600 людей118. Голодная смерть была не единственной причиной такой быстрой депопуляции: свою роль сыграли и депортации в Германию и расстрелы. Однако политика голода была важным фактором, ведь она в значительной степени соответствовала размышлениям Гитлера и Ериха Коха 1941 года о обезлюдевшие города.

Голод был искусственным, и его можно было избежать... Но в конце все осознали, кто был настоящим злодеем. Поэтому политика голода не только привела к жертвам, но и усилила антинемецкие настроения. Когда 5-6 ноября 1943 года Красная армия вытеснила Вермахт и нацистов из Киева, жители города имели все основания надеяться, что их жизнь от этого только улучшится.

Карел Беркгоф

«Жнива розпачу: Життя і смерть в Україні під нацистською владою». Київ, «Критика», 2011 р.